Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

— Ходіть сюди, хлопчику мій, ходіть сюди, — кличе Пенумбра. — Познайомтесь як слід із Мюріель. — Я всміхаюсь і тисну їй руку. Вона прекрасна. Її волосся сріблисте, майже біле, проте шкіра гладенька, з ледь помітною сіточкою зморщок навколо очей.

— Мюріель тримає козячу ферму, — пояснює Пенумбра. — Тобі варто взяти свою, гм, подругу, — він киває на Кет, — і звозити її туди. Гарна буде мандрівка.

Мюріель легенько всміхається.

— Найкраще приїздити навесні, — каже вона. — Тоді в нас народжуються козенята. — І жартівливо кидає Пенумбрі: — Ти хороший посередник, Аяксе, та мені б хотілося, аби ти й сам частіше приїздив. — Вона підморгує йому.

— Ох, я був заклопотаний книгарнею, — відказує Пенумбра, — але тепер, після цього? — Він обводить рукою амфітеатр і насуп­лює брови з виразом «хто-зна-що-тут-може-трапитись». — Після цього все можливе.

Заждіть-но… там уже щось відбувається? Наче ще не час.

Так-так, дійство починається.

— Увага, прошу вас утихомиритись. Увага! — гукає Кет із дна амфітеатру. Вона задирає голову й звертається до юрби вчених, котрі порозсідалися на кам’яних сходинках. — Отже, мене звуть Кет Потенте, я менеджер цього проекту. Я дуже рада, що ви сьогодні зібралися тут, проте маю озвучити кілька правил. По-перше, ви можете використовувати наш Wi-Fi, але волоконна оптика тільки для працівників Google.

Я окидаю оком гурт братів і сестер із товариства. Тінделл тримає в руці кишеньковий годинник, що довгим ланцюжком приєднаний до його штанів, і звіряє час. Сумніваюся, що тутешні правила становитимуть для нього проблему.

Кет зиркає на роздрук із переліком дій.

— По-друге, заборонено транслювати, поширювати чи твітити те, що ви тут побачите.

Імберт налаштовує астролябію. Насправді, жодних проблем.

— І по-третє, — вона весело всміхається, — це не триватиме довго, тому не раджу надто зручно вмощуватись.

Потому вона повертається до свого війська.

— Ми поки що не знаємо, з яким типом шифру маємо справу, — каже вона. — Тож для початку мусимо це з’ясувати. Тому пра­цюватимемо паралельно. У Великому Ящику вже чекають дві сотні віртуальних машин, і ваш код автоматично запуститься в потрібному місці, вам тільки треба позначити його теґом «Кодекс». Усі готові?

Ґуґлівці дружно кивають. Одна дівчина вдягає темні захисні окуляри.

— Уперед!

Екрани загоряються, розпочинається бліцкриг візуалізації та аналізу даних. Уривки тексту «Мануція» блимають на екранах — обрані програмою та операторами літери обведені квадратами. Це вже не книжка, вона перетворилась на мішанку даних. На екранах розгортаються точкові й стовпчикові діаграми. За командою Кет ґуґлівські машини розщеплюють і тасують дані дев’ятьма сотнями, дев’ятьма тисячами різних способів. Поки жодних результатів.

Ґуґлівці шукають у тексті послання — будь-яке. Таким посланням може виявитись ціла книжка, кілька речень чи й навіть однісіньке слово. Нікому, навіть Нерозривному Корінцю невідомо, про що йдеться і в який спосіб Мануцій зашифрував своє послання, тому завдання це не з легких. На щастя, ґуґлівці обожнюють складні завдання.

Тепер вони беруться креативити. На екранах витанцьовують різнобарвні хрестики, спіралі й цілі галактики. Діаграми переходять у нові виміри — спершу обертаються кубами, пірамідами та кулями, а потім випускають довжелезні щупальця. Я намагаюся встежити за їхнім рухом, і від цього мені ряботить в очах. Одним з екранів пролітає латинський словник — цілу мову проаналізовано за якісь мілісекунди. Вигулькують n-грами та діаграми Воннеґута. З’являються карти, на яких шереги літер бозна-як перетворились на довготу й широту, їх розкидало по всьому світу, від Сибіру аж до півдня Тихого океану.

Досі нічого.

Екрани мерехтять і спалахують, поки ґуґлівці випробовують усі варіанти. Братство приглушено ремствує. Дехто все ще всміхається, та інші потроху супляться. Коли на екрані вимальовується гігантська шахівниця зі стосиком літер на кожному квадраті, Федоров пирхає й буркоче: «Ми вже пробували це в 1627 році».

То це тому Корвіна вважає, що наша ідея приречена на провал, — бо Нерозривний Корінець уже випробував у буквальному сенсі кожнісінький спосіб? А може, тому, що він вважає це шахрайством, адже в давнину Мануцій не мав яскравих екранів та віртуальних машин? Якщо покластися на обидва міркування, вони заведуть вас у пастку, єдиний вихід із якої — прямісінько до Читального Залу з його крейдою та важкими ланцюгами. Я досі не вірю, що таємниця безсмертя ось так просто вигулькне на одному із цих екранів, але ж, чорт, я страх як хочу, щоб Корвіна помилився. Я хочу, щоби ґуґлівці розгадали цей шифр.

— Отож, — оголошує Кет, — до нас тільки-но приєдналися ще вісім сотень машин. — Її голос зривається й котиться галявиною. — Проникаємо ще глибше. Більше повторів. Уперед. — Вона походжає між столами, радить, підбадьорює. З неї вийшов чудовий лідер — я бачу це на обличчях ґуґлівців. Здається, Кет Потенте знайшла своє покликання.

Я дивлюсь, як Ігор мордується, продираючись крізь текст. Спершу він розщеплює кожен рядок літер на молекули й моделює хімічну реакцію. На екрані його розчин випадає сірим осадом. Тоді він перетворює літери на крихітні 3D-фігурки людей і поміщує їх у симульоване цифрове місто. Вони сновигають туди-сюди, наштовхуються на будівлі, скупчуються на вулицях, доки Ігор не руйнує все, влаштувавши землетрус. Нічого. Жодного послання.

Кет видирається сходами, примружується від яскравого сонця і прикриває очі долонею.

— Шифр складний, — визнає вона. — Я б навіть сказала, неймовірно складний.

Тінделл зривається на ноги, перестрибує через Лапін, яка скрикує й закривається руками, і несеться краєчком амфітеатру. Хапає Кет за лікоть.

— Треба врахувати фазу місяця в час написання книги! Поправка на місячну фазу конче необхідна!

Я підходжу й відтягую його тремтливу клешню від руки Кет.

— Містере Тінделл, не хвилюйтесь, — кажу я. Я вже бачив, як екраном пропливла ціла процесія надщерблених місяців. — Вони знають свою справу. — Google славиться своєю ретельністю.

Поки внизу спалахують і мерехтять екрани, поміж членів товариства походжає загін ґуґлівців — молоді люди із записниками та дружніми обличчями ставлять їм питання на кшталт: «Коли ви народилися?», «Де мешкаєте?», «Який у вас рівень холестерину?»

Я цікавлюся, хто вони.

— Вони з «Google навіки», — відказує Кет, дещо ніяково. — Стажери. Нині їм випала чудова нагода. Сам подумай, деякі з присутніх