Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Лапін якраз розповідає молоденькому ґуґлівцю з невеличкою відеокамерою про свою роботу в Pacific Bell. Тінделл плює в пластмасову склянку.

Один зі стажерів підходить до Пенумбри, але той відмахується. Його погляд прикипів до екранів унизу. Це дійство повністю поглинуло його, блакитні очі Пенумбри широко розплющені й блищать, як небо в нього над головою.

Аж раптом, зовсім непрохане, у моїй голові звучить застереження Корвіни: «А ця його остання і найграндіозніша схема — вона теж зазнає невдачі».

Але тепер це не просто схема Пенумбри. Вона перетворилася на щось значно більше. Погляньте на всіх цих людей, погляньте на Кет. Вона знову спустилася на дно амфітеатру й щось гарячково друкує у своєму телефоні. Ховає його в кишеню й повертається до своєї команди.

— Секундочку! — гукає вона й розмахує руками в повітрі. — Почекайте!

Дешифрувальна рулетка сповільнює оберти й урешті спиняється. На одному екрані літери «Мануція» танцюють у порожнечі, обертаючись із різною швидкістю. На іншому — якийсь суперскладний вузол намагається сам себе розпустити.

— ПМ робить нам величезну послугу, — оголошує Кет. — Чим би ви зараз не займалися, позначте це теґом «Надважливо». Приблизно за десять секунд до розгадки цього шифру приєднається ціла система.

Заждіть-но… ціла система? Тобто ціла система? Сам Великий Ящик?

Кет широко всміхається. Вона як артилерист, який щойно отри­мав у своє розпорядження величезну гармату. Тепер вона дивиться на свою аудиторію — товариство Нерозривного Корінця. Прикладає до рота складені долоні й гукає:

— Це була тільки розминка!

На екранах блимають цифри зворотного відліку. Гігантські веселкові цифри — 5 (червона), 4 (зелена), 3 (блакитна), 2 (жовта)…

А тоді, сонячного ранку п’ятниці, протягом трьох секунд ніхто не може знайти щось в Інтернеті. Не може перевірити електронну пошту. Не може переглядати відеоролики. Не може визначити напрямок. На три секунди все виходить із ладу, бо кожнісінький ґуґлівський сервер у світі приєднався до розгадки нашого шифру.

Це направду величезна гармата.

Екрани нараз поблякли й спорожніли. Ні´чого показувати, тому що зараз відбувається стільки всього, що годі все це помістити на чотирьох, сорока чи й навіть чотирьох тисячах екранів. Текст зазнав усіх можливих трансформацій. Ураховано кожнісіньку ­помилку, залучено кожнісінький оптичний айгенвектор. Усі питання, які тільки можуть виникнути до послідовності літер, уже поставлено.

Три секунди, і допит завершено. Амфітеатр принишк. Това­риство затамувало подих — усі, крім стариганя в інвалідному візку — він важко втягує повітря, а з горла йому виривається роз­котистий хрип. Очі Пенумбри зблискують від нетерплячки.

— Отож? Що ми отримали? — питає Кет.

Екрани спалахують, вони мають показати розгадку.

— Друзі? Що ми отримали?

Ґуґлівці мовчать. На екранах нічого немає. Великий Ящик порожній. Стільки зусиль — і жодного результату. Присутні як у рот води набрали. Чути, як по інший бік галявини гримотить барабан духового оркестру.

Я знаходжу в натовпі обличчя Пенумбри. Він здається вкрай приголомшеним і досі невідривно дивиться на екрани, ніби чогось чекає, будь-чого, тільки б там хоч щось з’явилося. На його обличчі проступають численні запитання: «Що це все означає? Де вони припустилися помилки? Де припустився помилки я?»

Ґуґлівці внизу спохмурніли, тривожно перешіптуються. Ігор, усе ще схилений над своїм ноутбуком, пробує нові комбінації. Барвисті іскри то спалахують, то гаснуть на його екрані.

Кет повільно підіймається сходами. Вона пригнічена й геть ­розбита — виглядає гірше, ніж тоді, коли її не відразу обрали до ПМ.

— Мабуть, вони помилялися, — каже вона й безсило киває в бік товариства. — Немає тут ніякого послання. Тільки шум. Ми все випробували.

— Ну, може не все, може…

Вона пронизує мене поглядом.

— Ні, Клею, все. Ми щойно застосували силу, що дорівнює десь мільйону років людських зусиль. І жодного результату. — Її щоки заливає рум’янець — чи люті, чи збентеження, а може, усього вкупі. — Тут нічого немає.

Нічогісінько.

Які залишилися варіанти? Або цей шифр такий хитромудрий і складний, що з ним не змогли впоратись навіть найпотужніші у світі обчислювальні програми, або в тій книжці не було ніякого послання, а товариство марнувало свій час, усі ці п’ять сотень років.

Я знову шукаю в юрбі обличчя Пенумбри. Роззираюся амфітеатром, ретельно оглядаю членів товариства. Он Тінделл бурмоче щось собі під ніс. Он Федоров застиг у задумливій позі. Он Лапін сумовито посміхається. Нарешті я бачу його — висока худорлява постать, що, похитуючись, бреде зеленою ґуґлівською галявиною; він майже дійшов до стіни дерев на іншому її боці. Рухається швидко, не озирається.

А ця його остання і найграндіозніша схема — вона теж зазнає невдачі.

Я біжу за ним, але я в кепській формі, та й узагалі, як він може так швидко рухатися? На ходу відсапуючись, я жену галявиною до того місця, де бачив його востаннє. Прибігаю, а його там уже нема. Навколо мене виростає хаотичне ґуґлівське містечко, веселкові стрілки вказують у всіх напрямках водночас, а п’ять доріжок розбігаються в різні боки. Я загубив його.

Це безглуздя, яке вкотре не виправдає сподівань, а далі що?

Пенумбра зник.

Метрополіс уже загарбав цілу вітальню. Мет і Ешлі винесли звідти канапу, і тепер, щоби пройти кімнатою, доводиться маневрувати вузеньким каналом між рядами столиків — то Міттелрівер із двома містками. Комерційний район теж розрісся, позаду старого дирижабельного доку тягнуться вгору нові хмарочоси, вони майже торкаються стелі. Підозрюю, що Метові заманеться продовжити своє будівництво й угорі. Невдовзі Метрополіс загарбає ще й небо.

Уже за північ, а мені все не спиться. Мені досі не вдалося відновити свій добовий ритм, хоча після нашої нічної фотозйомки минув цілий тиждень. Отож я лежу на підлозі, пірнувши в глибини Міттелрівер, і переписую «Хроніки Співочих Драконів».

Аудіокнижку, яку я замовив для Ніла, було видано в 1987 році, та у своєму каталозі постачальник не зазначив, що її записано на звичайнісінькі касети. Касети! А може, це