Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Зробити це можна тільки в режимі реального часу, тож мені доводиться сидіти тут і заново прослуховувати перші два томи. Але то не біда, адже читає книжку сам Кларк Моффат. Я ніколи не чув його голосу, і тепер, коли стільки про нього дізнався, відчуття таке, ніби зустрівся з його привидом. У нього гарний голос, трохи хрипкий, проте виразний, і я уявляю, як він відлунював від стін книгарні. Можу уявити, як Моффат уперше зайшов у ті двері — теленькнув дзвоник, зарипіли дошки на підлозі.

Пенумбра спитав:

— Що ви шукаєте серед цих полиць?

Моффат роззирнувся, зміряв оком приміщення, запримітив тінисті вершини «Захмарної колекції» — а як інакше — і відказав:

— А що читають чарівники?

На цих словах Пенумбра мав би усміхнутись.

Пенумбра.

Він зник, а його книгарня стоїть пусткою. Я й гадки не маю, де його шукати.

У мить просвітлення перевіряю, на кого зареєстровано домен penumbra.com, і, звісно ж, — його власник Пенумбра. Домен ще в первісну епоху Інтернету придбав Аякс Пенумбра, а у 2007 році його дію продовжили на оптимістичний десятилітній термін. Однак у реєстраційній формі зазначено лише адресу крамниці на Бродвеї. Дальший пошук нічого не дає. Пенумбра залишив по собі ледь помітну цифрову тінь.

Іншої, трохи тьмянішої миті просвітлення я знаходжу срібноволосу Мюріель і її козячу ферму, розташовану трохи південніше від Сан-Франциско на клаптях затуманених лугів, що називаються Пескадеро. Вона теж не знає, де він.

— Він уже робив так раніше, — каже вона. — Щезав. Та зазвичай телефонував. — Її гладеньке обличчя трохи похмурніє, і ледь помітні зморщечки навколо очей темнішають. Коли я вже збираюся йти, жінка дає мені невелике, завбільшки в долоню кружальце свіжого козячого сиру.

Тоді, останньої відчайдушної миті просвітлення, я відкриваю на комп’ютері скановані сторінки «Пенумбри». Google не зміг розшифрувати «Мануція», але теперішні книги життя не так хитромудро зашифровані, а тим більше (я був цілком певен), у цій книжці точно є якесь послання. Я надіслав Кет запитальне повідомлення, і її відповідь була миттєва й непохитна: «Ні». Ще за тринадцять секунд: «Про це не може бути й мови». А ще за сім секунд: «Цей проект закрили».

Кет страшенно розчарувалась, коли її Велике Розшифрування зазнало невдачі. Вона щиро вірила, що в тому тексті крилася якась глибока істина. Вона щиро хотіла, щоб там було щось важливе. А зараз вона з головою пірнула в ПМ і здебільшого не звертала на мене уваги. Хіба що відписала: «Про це не може бути й мови».

Та, певно, то навіть на краще. Книжкові розвороти на екрані ноутбука — масивні гліфи шрифту Gerritszoon, вихоплені різким спалахом фотокамер «БуркоСкана», — викликали в мене дивні відчуття. Пенумбра вважав, що його codex vitae читатимуть тільки після того, як він спочине вічним сном, отож я вирішив, що не буду копирсатись у його книзі життя лише для того, щоб знайти його домашню адресу.

Урешті-решт, коли просвітлення остаточно згасає, я звертаюся до Тінделла, Лапін і Федорова. Вони теж не знають, де шукати Пенумбру. Усі вони готуються перебратися на схід, щоб знайти прихисток у нью-йоркській філії Нерозривного Корінця і приєднатися до ватаги Корвіни. Як на мене, то всі їхні потуги марні — ми гнули codex vitae на всі боки, аж доки не порвали. У кращому випадку товариство тримається на хибній надії, а в гіршому — на брехні. Тінделл та інші поки не готові цього визнати, та колись їм таки доведеться подивитися правді у вічі.

Якщо справа здається пропащою, то так воно і є. Я почуваюся кепсько, бо якщо ви крок за кроком відмотаєте всі події на самісінький початок, то не буде чим заперечити той факт, що винуватцем усіх наших пригод був саме я.

Мої думки десь заблукали. Я витратив не одну ніч, щоб дістатися до цього місця, і от нарешті Моффат дочитує другий том. Мені ще не доводилося слухати аудіокнигу, і мушу сказати, що відчуття зовсім інакше. Коли читаєш книжку, події розгортаються у твоїй голові. Коли ж слухаєш, то здається, що все дійство відбувається в маленькій хмарці, яка огортає твою голову, ніби ворсиста плетена шапка, натягнута на очі.

— Золоту Сурму Ґріффо гарно викували, — каже Зенодот, погладжуючи пальцями вигин Телемахового скарбу. — Усі чари в тому, як її викували. Розумієш? У ній немає магії — я її не чую.

Голос Зенодота у виконанні Моффата зовсім не такий, як я очікував. Замість глибокого й розкотистого чарівницького басу я чую монотонний діловий тон. Такий би пасував корпоративному консультантові з магічних питань.

Фернвен здивовано округлює очі. Адже заради цієї чарівної сурми вони витерпіли всі жахіття мертвих мочарів. А Перший Маг заявляє, що вона не має жодної магічної сили.

— Магія — не єдина сила в цьому світі, — неголосно продовжує старий чаклун, повертаючи сурму її королівському власникові. — Ґріффо створив такий бездоганний інструмент, що навіть мертві мусять піднятися, коли вчують його поклик. Він викував сурму своїми руками, без жодного заклинання чи пісні дракона. Хотів би і я володіти такими вміннями.

Моффат читає, і голос Першого Мага видає його лихий намір. Цілком очевидно, що буде далі.

— Навіть Альдраґ, Батько Драконів, позаздрив би такому скарбу.

Заждіть-но, що він сказав?

До цього моменту кожен рядок, який лунав із вуст Моффата, був для мене приємним повтором. Його голос, мовби грамофонна голка, легенько підстрибував на платівці в моєму мозку. Але цей рядок — я ніколи раніше його не чув.

Це новий рядок.

Мій палець зависає над кнопкою паузи, але я не хочу псувати Нілову аудіокнигу. Я мчу до своєї кімнати й висмикую з полиці другий том. Гортаю до самого кінця.

Таки-так, я не помилився — немає тут жодної згадки про Альдра­ґа, Батька Драконів. Він був першим Співочим Драконом і використав силу драконівської пісні, щоб із розплавленої скелі витворити перших гномів, але зараз не про це, а про те, що такого рядка немає в книжці.

Чого ще немає в книжці? Які тут ще відмінності? Чому це Моффат удався