Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Ці аудіокниги видано в 1987 році, одразу після того, як вийшов друком третій том, а також після того, як Кларк Моффат почав мати справи з Нерозривним Корінцем. Заворушилося моє павуче чуття: це якось між собою пов’язане.

Та мені на думку спадають лише три людини, які можуть знати, що Моффат мав на меті. Перша людина — це Темний Повелитель Нерозривного Корінця, але я не маю ані найменшого бажання звертатися до Корвіни чи котрогось із його посіпак з компанії Festina Lente — ні тих, які над землею, ні тих, які під нею. До того ж, я досі маю побоювання, що мою IP-адресу внесено до одного з їхніх піратських реєстрів.

Друга людина — це мій колишній роботодавець. Мені страшенно кортить поспілкуватися з Пенумброю, та я не знаю, де його шукати. Отак лежачи на підлозі й прислухаючись до шипіння чистої плівки, я усвідомлюю вельми сумну річ: цей сухорлявий блакитноокий чолов’яга скрутив моє життя в якусь чудернацьку закарлюку, а все, що мені про нього відоме, написане на вітрині його книгарні.

Є ще третій варіант. Формально Едґар Декл належить до ватаги Корвіни, але є кілька переконливих аргументів на його користь:

1. Він надійний спільник.

2. Він стереже вхід до Читального Залу, а це означає, що в товаристві він посідає досить високе місце, а отже, має доступ до багатьох таємниць.

3. Він знав Кларка Моффата. І, що найважливіше:

4. Він є в телефонному довіднику. Бруклін.

Мені видається, що було б доречно й цілком у дусі Нерозривного Корінця написати йому листа. Я не робив такого вже з десяток років. Мій останній лист, який я писав чорнилом на папері, був сентиментальним посланням моїй далекій псевдодівчині, котре я надіслав їй одразу по приїзді з наукового табору. Мені було тринадцять. Леслі Мердок так і не відписала.

Для цієї нової епістоли я обираю цупкий, трохи пожовклий папір. Купляю кулькову ручку з тоненьким вістрям. Неквапливо складаю своє послання: спершу розповідаю про те, що показали нам яскраві ґуґлівські екрани, а тоді запитую Едґара Декла, що йому відомо (якщо йому щось відомо) про аудіокниги Кларка Моффата. У процесі я жмакаю шість аркушів, бо постійно роблю орфографічні помилки чи ліплю слова докупи. Мій почерк досі жахливий.

Нарешті я опускаю листа до блакитної поштової скриньки й плекаю надії на краще.

Через три дні я отримую електронного листа. Від Едґара Декла. Він пропонує поговорити у відеочаті.

Як скажете.

У неділю по обіді я натискаю зелену іконку у формі камери. Програма завантажується, і на екрані вигулькує Декл — він вдивляється у свій комп’ютер, і з такого ракурсу його круглий ніс видається трохи приплюснутим. Він сидить у вузенькій залитій світлом кімнаті з жовтими стінами. Мабуть, десь над ним — скляна стеля. За його пухнастим чубом видніють мідні казанки на гачках і дверцята лискучого чорного холодильника, оздоблені барвистими магнітиками й вицвілими малюнками.

— Мені сподобався ваш лист, — каже Декл, усміхається й показує мій пожовклий, акуратно складений аркушик.

— Я так і подумав.

— Я вже знаю, що трапилося в Каліфорнії, — продовжує він. — У Нерозривному Корінці новини ширяться з блискавичною швидкістю. Ви добряче всіх розворушили.

Я очікував, що він лютуватиме, але ж ні, він усміхався.

— Корвіні трохи перепало. Люди злостилися.

— Не хвилюйтеся, він доклав усіх зусиль, щоб нас зупинити.

— Та ні, вони злостилися через те, що ми самі такого не спробували. «Як ми могли допустити, щоб усі розваги перепали цим вискочкам із Google», — казали вони.

Його слова викликають у мене посмішку. Може, влада Корвіни не така безмежна, як мені здавалося.

— Але ви досі шукаєте розгадку? — питаю я.

— Навіть після того, як потужні ґуґлівські комп’ютери нічого не знайшли? Певна річ. У мене теж є комп’ютер. — Він тарабанить пальцями по кришці ноутбука, і зображення починає тремтіти. — Вони ж не чарівні. Їхні можливості обмежуються вміннями програмістів, погоджуєтесь?

Воно-то так, але до наших послуг були чи не найвправніші програмісти.

— Правду кажучи, — каже Декл, — від нас пішло кілька людей. Дехто з молодих непереплетених початківців. Але то не біда. Це ніщо порівняно з…

Позаду Декла виникає якась нерозбірлива метушня, і за його плечем з’являється маленьке личко. Дитина тягнеться ближче до екрана. Це маленька дівчинка, і я вражений, наскільки вона схожа на Декла — його мініатюрна копія. У неї сонячно-русяве волосся, довге і сплутане,­ і точнісінько такий же, як у батька, ніс. На вигляд їй десь шість років.

— Хто це? — питає дівча й тицяє в екран. Виходить, Едґар Декл перестрахувався — безсмертя за книжкою й безсмертя за кров’ю. Цікаво, чи інші члени товариства теж мають дітей?

— Це мій друг Клей, — каже Декл і пригортає до себе доньку. — Він знає дядечка Аякса. Він теж мешкає в Сан-Франциско.

— Мені подобається Сан-Франциско! — вигукує дівчинка. — Мені подобаються кити!

Декл нахиляється до неї й по-змовницькому питає:

— Серденько, а як кит співає?

Дівча вислизає з батькових обіймів, стає навшпиньки, починає чи то мукати, чи то нявчати й повільно обертається в один бік. Так вона уявляє собі кита. Я сміюсь, а дівчинка дивиться на мене, її очі іскряться, вона тішиться моєю увагою. Вона знову заводить китячу пісеньку, обертається в протилежний бік і тікає з кухні, ковзаючи ногами по підлозі. Муко-нявкання стихає в сусідній кімнаті.

Декл усміхається й дивиться їй услід.

— Отже, до справи, — він повертається до мене. — Ні, я не можу вам допомогти. Я зустрічав Кларка Моффата в книгарні, та, розгадавши загадку Засновника — приблизно за три місяці, — він подався до Читального Залу. Відтоді я більше його не бачив, і мені геть нічого не відомо про його аудіокниги. Чесно кажучи, я ненавиджу аудіокниги.

Але ж вони — як ворсиста плетена шапка, натягнута на…

— Ви й самі знаєте, до кого звернутися, хіба ні?

Звісно ж, знаю.

— До Пенумбри.

Декл киває.

— Він зберігає ключ до книги життя Моффата — ви про це знали? Вони товаришували, принаймні якийсь час, поки