Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

— Але я ніде не можу його знайти, — понуро відказую я. — Розчинився в повітрі. Ніби привид. — Аж тут я докумекую, що розмовляю з улюбленим учнем Пенумбри. — Заждіть-но… Ви знаєте, де він живе?

— Знаю, — підтверджує Декл. Він дивиться прямісінько в камеру. — Але не скажу.

Мабуть, я маю такий засмучений вигляд, що Декл виставляє вперед розкриті долоні й квапиться мене заспокоїти:

— Ні, я пропоную вам угоду. Я порушив усі правила, записані в книзі, — а книга дуже давня — і дав вам ключ від Читального Залу, коли ви його потребували, правильно? А тепер я хочу, щоб ви зробили дещо для мене. В обмін на це я залюбки скажу вам, де шукати нашого друга, містера Аякса Пенумбру.

Я зовсім не чекав такого випаду від товариського й завжди усміхненого Едґара Декла.

— Пригадуєте літери шрифту Gerritszoon, котрі я показував вам у нашій друкарні?

— Так, звісно. — Це в тій, що під землею. — Небагато їх залишилось.

— Ваша правда. Здається, я розповідав, що оригінальні літери хтось украв. Це трапилося сто років тому, одразу після того, як ми прибули до Америки. Нерозривний Корінець шаленів од люті. Найняли цілий загін детективів, щедро заплатили поліції, і злодія впіймали.

— І хто це був?

— Один із наших… із переплетених. На прізвище Ґленко. Його книжку спалили.

— Чому?

— Його спіймали на гарячому, коли він займався сексом у бібліотеці, — цілком буденно відказує Декл. Тоді здіймає палець і стишеним голосом додає: — Такі витівки засуджуються і в наш час, але не караються спаленням.

То виходить, що Нерозривний Корінець таки рухається в бік прогресу, хоча й доволі повільно.

— Отож він поцупив кілька книг життя і якісь там срібні ложки й виделки — у ті часи ми мали вишукану їдальню. А заразом прихопив із собою ще й наші пуансони. Дехто каже, що то він так хотів нам помститися, та я схиляюся до думки, що він зробив це з відчаю. У Нью-Йорку самим знанням латини ситий не будеш.

— Ви сказали, що його впіймали.

— Так. Охочих придбати книжки не знайшлося, тож ми їх повернули. Ложки зникли безслідно. Пуансонів у нього теж не знайшли. Відтоді ми їх і не бачили.

— Дивна історія. До чого ви хилите?

— Я хочу знайти їх.

Гм.

— Серйозно?

Декл усміхається.

— Цілком. Я розумію, що вони можуть валятися на дні якоїсь канави. Але я також не відкидаю можливості, — його очі спа­лахують, — що вони ховаються в нас під носом.

Маленькі шматочки металу, втрачені сотню років тому. Певно, буде легше знайти Пенумбру, обійшовши всі будинки в місті.

— Гадаю, ви зможете їх знайти, — каже Декл. — Ви здаєтесь мені дуже винахідливим.

Питаю ще раз:

— Ви серйозно?

— Дайте звістку, коли знайдете їх. Festina lente. — Він усміхається, і наш зв’язок обривається. Екран темніє.

Чудово, тепер я лютую. Я сподівався, що Декл допоможе мені. А замість того отримав домашнє завдання. Нездійсненне завдання.

Проте… «ви здаєтесь мені дуже винахідливим». Такого мені ще ніхто не казав. Я обдумую це слово. Винахідливий — той, хто завжди винаходить щось нове. У пошуках винаходу для розв’язання цієї халепи мені на гадку спадає Ніл. Може, Декл має слушність. Донині в скрутну хвилину мені щоразу хтось приходив на допомогу. Я таки знаю кількох людей з особливими вміннями й знаю, як ці вміння застосувати.

Якщо подумати, то для цього завдання в мене теж знайдеться помічник.

Аби знайти щось давнє й малозрозуміле, щось дивне й дуже цінне, я звертаюся до Олівера Ґрона.

Коли Пенумбра зник і книгарня зачинилась, Олівер швиденько знайшов собі нову роботу — підозрюю, він уже давненько тримав її в кишені про всяк випадок. Він улаштувався в «Пігмаліон», одну з популярних незалежних книгарень, що її відкрив колишній учасник «Руху за свободу слова» на вулиці Енґельса в Берклі. Тож ми з Олівером сидимо в тісній пігмаліонівській кав’ярні, що тулиться позаду великого стелажа з позначкою «Продовольча політика». Ноги Олівера задовгі для такого крихітного столика, тому він витяг їх збоку. Я гризу коржик із малиною та паростками квасолі.

Схоже, Оліверові подобається на новій роботі. Книгарня «Пігмаліон» велетенська, майже цілий міський квартал, ущерть за­повнений книжками, і все тут бездоганно організоване. Яскраві кольо­рові блоки на стелі позначають межі різних секцій, а підлогою тягнуться смуги відповідних кольорів, утворюючи вигадливі візерунки. Коли я прийшов, Олівер переносив чималий стос книжок до стелажів у секції «Антропологія». Може, його кремезна статура — це якраз те, що не завадило б кожному бібліотекареві.

— То що таке ті пуансони?

Його знання про маловідомі застарілі об’єкти не такі глибокі, якщо стосуються часу після дванадцятого століття, та мене це анітрохи не бентежить.

Я пояснюю, що система ручного набору побудована на маленьких металевих літерках, з них складають речення, розміщують їх у відповідному порядку й так отримують сторінки. Протягом ­сотень років окремо виготовляли кожну таку літерку, виливаючи їх вручну. Щоб виготовити нову літерку, необхідно мати оригінальний шаблон, вирізьблений із товстого металу. Такий шаблон називали пуансоном і створювали для кожної літерки.

Олівер хвилю мовчить, у погляді задума. Тоді каже:

— Маю тобі дещо сказати. Насправді у світі є всього два типи об’єктів. Може, це прозвучить химерно, але… одні предмети мають ауру. Інші не мають.

У такому разі я ставлю на ауру.

— Мова йде про один із найважливіших атрибутів багатовікового культу.

Він киває.

— Це добре. Повсякденні об’єкти… як-от предмети побуту, вони пропали. — Він клацає пальцями: пуф. — Неабияка удача, якщо трапиться, скажімо, крутезна салатниця. Релігійні атрибути? Ти не повіриш, скільки церемоніальних урн розкидано навколо. Ніхто не хоче ризикувати, викинувши ритуальну урну.

— Тобто, якщо мені поталанить, ніхто не зважився ризикнути й викинути пуансони літерок Gerritszoon.

— Угу, і якщо хтось украв їх, це теж добрий знак. Бути вкраденим — це