Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

уважати всі свої вчинки впродовж періоду, про який розповів, вартими осуду. Переконаний, що злі витівки людей зрідка народжуються зі свідомих скрадливих лихих намірів. (Я вважав Крістіан лихою людиною такого штабу, та пізніше виявилося, що дещо перебільшував.) Але частіше вони стають результатом напівнавмисної неуважності, такого собі непритомного ставлення до часу. Як я вже казав на початку, кожному митцю відомо, що проміжок між стадіями, коли ідея ще не сформована настільки, щоб утілитися, і коли її вже запізно вдосконалювати, може бути завтовшки з голочку. Геній, напевно, і визначається вмінням розтягнути цю голкоподібну зону так, щоб вона охоплювала майже весь робочий час. Більшість митців через лінощі, втому й нездатність зберігати пильність знову, знову й знову дрейфують від першої стадії простісінько до другої, попри всі гарні наміри й надії, які на початку шляху покладають на кожен твір. І це, звичайно, моральна проблема, адже будь-яке мистецтво своїм особливим чином щосили намагається бути шляхетним. Аналогічні зміни відбуваються й у нашій повсякденній моральній поведінці. Ми не зважаємо на свої вчинки, аж поки не стає вже запізно, щоб змінити скоєне. Ми ніколи не дозволяємо собі достатньо зосередитися у вирішальні миті, а їх і так важко виявити, навіть якщо шукати. Ми, уникаючи роздратувань, пливемо каламутною течією життя шукачів задоволень, поспішаємо вперед, аж поки не зрозуміємо, що більше нічого не можемо. Оце і є одвічна невідповідність між самопізнанням, яке ми провадимо об’єктивно, спостерігаючи за собою, і самосвідомістю, яку плекаємо в собі суб’єктивно: невідповідність, яка, імовірно, завадить нам бодай колись дістатися до істини. Наше самопізнання занадто абстрактне, наша самосвідомість занадто задушевна, напівпритомна й заклякла. Можливо, якась цілісна свідомість, якийсь моральний геній змогли б засвідчити стан справ, додавши мить чутливості та контролюючи момент як функцію якоїсь грандіознішої свідомості. Чи існує в моральному житті природне, шекспірівське блаженство? Чи мають рацію східні мудреці, коли наказують учням поступово цілком знищити своє мрійливе еґо?

Правду кажучи, проблема так і не має вирішення, бо жодному філософу й тим паче жодному романісту не вдавалося пояснити, з якої химерної речовини формується людська свідомість. Тіло, зовнішні об’єкти, уривчасті спогади, палкі фантазії, інші погляди, провина, страх, вагання, брехня, плітки, скорбота, біль, від якого перехоплює дух, тисячі понять, які можна лише пробурмотіти словами, співіснують, сплавляючись у єдине ціле людської свідомості. Як узагалі може існувати людська відповідальність — ось що добряче спантеличило б позагалактичного дослідника цих дивакуватих методів поведінки в часі. Як можна полагодити таку річ, покращити, як можна змінити якість свідомості? Вона тече повз «волю», як вода повз камінь. Чи допоможуть безперервні молитви? Така молитва стала б безперервним упорскуванням у кожен з різноманітних відділів свідомості сталої дози антиегоїстичного ставлення. (Це, звісно ж, не має нічого спільного з «Богом».) Але на дні посудини так багато дрібних камінців, майже всі наші природні турботи — ниці, і в більшості випадків наша клаптикова свідомість набуває цілісності лише під впливом видатного мистецтва чи палкого кохання. А в моїх заплутаних бездумних учинках не було ні першого, ні другого.

Напевно, я й досі не зміг достатньо наголосити, наскільки мною на той час заволоділо щораз сильніше передчуття неминучості появи в моєму житті видатного витвору мистецтва. Ця пігулка так освітлювала всю «конструкцію» мого усвідомлення, що, навіть якщо я, до прикладу, слухав голос Рейчел чи вдивлявся в Прісциллине обличчя, у голові пульсувала думка: «Час настав». Я не думав про це такими словами, я взагалі ні про що не думав словами, а просто усвідомлював: визначне, темне, надзвичайне щось чекає на мене в близькому майбутньому, пов’язане зі мною магнетизмом — пов’язане з моїм розумом, пов’язане з моїм тілом, яке в прямому значенні слова тряслося й хиталося від його страшенного незаперечного тяжіння. Якою я уявляв собі цю книжку? Цього я не знав. Але інтуїтивно осягав її існування й довершеність. Митець, що пізнав могутність, незворушно ставиться до часу. Щоб досягнути мети, потрібно чекати. Твір сам повідомляє про себе, часто навіть з’являється в готовому вигляді, коли настає момент, — якщо твоє навчання минуло як личить. (Так мудрець роками дивиться на бамбуковий пагін, щоб потім намалювати його швидко й без зусиль.) Я відчував, що потребую лише усамітнення.

Які плоди дає самотність, мій любий друже, тепер я знаю набагато краще й значно глибше, ніж тоді: завдяки своєму досвіду та завдяки вашій мудрості. Людина, якою я був тоді, видається мені бранцем і сліпцем. Мої інстинкти підказували правильні думки, і напрямок я вибрав надійний. От лише шлях виявився значно довшим, ніж я гадав.

* * *

Наступного ранку, тобто назавтра після моєї розмови з Рейчел, яка мене пригнітила, я знову взявся пакувати валізи. Ніч видалася тривожною, здавалося, ліжко піді мною палає. Я вирішив поїхати за місто. Також я вирішив навідатися до Ноттінґ-Гілл, щоб побачитися з Прісциллою та стримано, по-діловому побалакати з Крістіан. Я не вдаватимуся до спроб зустрітися до від’їзду з Арнольдом чи Рейчел. Напишу їм обом довгі листи зі свого самотнього лігва. Мені вже навіть хотілося їх написати: ніжного й підбадьорливого — Рейчел, сповненого каяття й іронії — Арнольдові. Я відчував, що, якщо трохи все обміркую, то розберуся в цій ситуації, захищу себе й задовольню їх. На Рейчел чекала amitié amoureuse[45], на Арнольда — бій.

Розум, постійно зайнятий своїм власним добробутом, завжди чутливо реєструє й сортує все, що завдало збитків його самоповазі (марнославству). І, вдаючись до цього, водночас старанно знаходить способи перетворити збитки на вигоду. Я почувався засмученим і присоромленим, через те що Рейчел убачала в мені невдаху, що заплутався, а її чоловік поводився так, наче якимось незрозумілим чином «викрив мене» (і навіть гірше — «пробачив мені»!). Роздуми про те, що сталося, уже перемальовували картину. Я був достатньо сильним, щоб «утримати» їх обох: заспокоїти Рейчел і «підіграти» Арнольдові. Почувши про виклик, моє побите марнославство трохи піднеслося духом.

Я втішу Рейчел цнотливим коханням. Ця думка й звучання гарного слова допомогли мені того важливого ранку відчути себе кращою людиною. Але по-справжньому мої думки займав образ Крістіан — саме образ, а не якісь певні плани щодо неї. Óбрази, що пурхають у печері свідомості (хай там що казали б філософи, розум — це темна печера, повна пурхливих створінь), звісно ж, не можуть бути нейтральними примарами, вони вже просякнуті нашими судженнями, аж світяться ними. На мене й досі часом накочувались хвилі отруйної ненависті до цієї грубіянки. Я також відчував не надто повчальне бажання, про