Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

яке вже згадував раніше: демонструючи свою байдужість, виправити те позбавлене гідності враження, яке я справив. Я виявив забагато емоцій. Тепер натомість мушу розглядати її з холодною цікавістю. Я спробував придивитися до її уявного, розпашілого й пекучого образу, і він став розпливатися та змінюватися просто в мене перед очима. Невже я нарешті пригадав, що колись кохав її?

Я стріпонувся, закрив валізу й замкнув її. Якби я тільки взявся за книжку. Варто провести на самоті один день, і я зможу написати щось абсолютно вагоме, наче насіннячко, що проростає. А маючи початок книжки за компаньйона, я зможу залагодити минуле. Тепер я вже думав не про примирення чи вигнання нечистої сили, а тільки про те, щоб відкинути тягар того пронизливого каяття, яке носив за собою ціле життя.

Пролунав телефон.

— Це Гартборн.

— О, привіт.

— Чому ви не прийшли на вечірку?

— Яку вечірку?

— Вечірку для народу з бюро. Ми спеціально призначили її на день, який вас улаштовував.

— О Господи. Вибачте.

— Усі дуже засмутилися.

— Мені страшенно шкода.

— Нам теж.

— Я… е-е-е… сподіваюся, що вечірка все одно вдалася…

— Попри вашу відсутність, вона була чудова.

— Хто там був?

— Уся стара банда. Бінґлі, Ґрей-Пелем, Дайсон, Рендольф, Метсон і Гайдлі-Сміт, і…

— А місіс Грей-Пелем навідувалась?

— Ні.

— О Господи, Гартборн, мені так шкода.

— Облиште, Пірсон. Може, домовимося про ланч?

— Я їду з міста.

— А, гаразд. Я теж хотів би поїхати. Надішлете мені листівку.

— Кажу вам, мені шкода…

— Нічого страшного.

Я поклав слухавку й відчув, як тисне на мене рука долі. Навіть повітря загусло, наче наповнилося фіміамом чи пряним пилком. Я глипнув на годинник. Був час вирушати в Ноттінґ-Гілл. Я стояв у невеличкій вітальні й дивився на пані на водяному буйволі, який лежав на боці в лакованій заскленій шафці. Я не наважився спробувати випрямити покручену буйволову ногу, тому що боявся зламати тендітну бронзу. Я дивився туди, де похилі промені сонця лягали на зовнішню стіну арковим контрфорсом, підкреслювали кіптяву на мереживній поверхні та обрисовували контури цеглин. І кімната, і стіна помітно тремтіли, наче неживий світ збирався промовити слово.

А тоді пролунав дзвінок. Я підійшов до дверей. Це була Джуліан Баффін. Я безглуздо витріщився на неї.

— Бредлі, ви забули! Я прийшла на заняття з «Гамлета».

— Я не забув, — повідомив я, вилаявшись про себе. — Заходь.

Вона промаршувала переді мною до вітальні та присунула два стільці з вигнутими спинками до інкрустованого столика. Сіла й розгорнула перед собою книжку. Вона була взута у фіолетові черевики, убрана в рожеві колготки й коротеньке рожево-лілове, схоже на сорочку платтячко. Своє густе каштаново-золотаве волосся вона зачесала чи просто відкинула назад, і воно досить по-піжонському стирчало ззаду голови. Обличчя її мало сяйний, літній, здоровий вигляд.

— Ти взула ці чоботи, — зауважив я.

— Так. У них трохи спекотно, але я хотіла похизуватися ними перед вами. Я така щаслива та вдячна. Ви точно не проти того, щоб поговорити про Шекспіра? Маєте вигляд, наче збиралися кудись. Ви справді пам’ятали, що я прийду?

— Так, звичайно.

— Ох, Бредлі, ви так добре впливаєте на мої нерви. Усі, окрім вас, дратують мене так, що я втрачаю глузд. Я не принесла другого примірника. Сподіваюсь, ви маєте свій?

— Так. Ось.

Я сів навпроти неї. Вона сиділа на стільці боком, улаштувавши обидві ноги так, щоб видно було черевики. Я осідлав свого стільця, стиснувши його колінами. Розгорнув перед собою свій примірник Шекспіра. Джуліан засміялася.

— Чому ти смієшся?

— Ви такий справжній. Я впевнена, що ви не чекали на мене. Забули про моє існування. А тепер схожі на шкільного вчителя.

— Напевно, і ти добре впливаєш на мої нерви.

— Бредлі, це смішно.

— Нічого ще не сталося. Що може бути смішним? Як ти хочеш працювати?

— Я буду ставити запитання, а ви відповідатимете.

— Тоді почнімо.

— У мене ціла купа запитань, дивіться.

— На одне я вже відповів.

— Про Гертруду і… Так, але я не впевнена.

— Ти збираєшся витратити мій час на ці запитання й не повірити моїм відповідям?

— Ну, це може бути гарним початком дискусії.

— Ох, ми ще й дискутуватимемо, серйозно?

— Якщо ви маєте час. Мені пощастило, що я застала вас удома, ви ж такий заклопотаний.

— Я взагалі не заклопотаний. Абсолютно не маю що робити.

— Я думала, ви пишете книжку.

— Брехня.

— Я знаю, що ви знову мене дражните.

— Ну ж бо, я не гаятиму на це весь день.

— Чому Гамлет відкладає вбивство Клавдія?

— Тому що він мрійливий і сумлінний юний інтелектуал, який навряд чи вб’є когось просто тому, що гадає, наче побачив привида. Наступне запитання.

— Але, Бредлі, ви самі казали, що привид був справжній.

— Я знаю, що привид справжній, а Гамлет не знає.

— Ох. Але має бути інша, глибша причина цієї затримки. Хіба не в цьому суть п’єси?

— Я не казав, що іншої причини немає.

— І яка ж вона?

— Він ототожнює Клавдія зі своїм батьком.

— Ой, справді? То це змушує його вагатися, бо він любить батька й тому не може заподіяти шкоди Клавдію?

— Ні. Він ненавидить свого батька.

— Гаразд. А хіба б це не змусило його відразу вбити Клавдія?

— Ні. Він, зрештою, не вбивав свого батька.

— Ну, я не розумію, як ототожнення Клавдія з батьком змушує Гамлета не вбивати його.

— Йому не подобається те, що він ненавидить батька. Гамлет відчуває через це провину.

— То його паралізувало від почуття провини? Але він ніколи про це не згадував. Він жахливо самовдоволений і чіпляється до всіх. Подумати лише, як огидно він поводиться з Офелією.

— Ця поведінка — частина того самого.

— Що ви маєте на увазі?

— Він ототожнює Офелію зі своєю матір’ю.

— Але я думала, що він любить матір.

— У тому й суть.

— Що ви маєте на увазі, у чому суть?

— Він засуджує матір за те, що вона чинила перелюб із його батьком.

— Зачекайте хвильку, Бредлі. Я заплуталась.

— Клавдій — продовження брата на несвідомому рівні.

— Але неможливо чинити перелюб зі своїм чоловіком, це нелогічно.

— Підсвідомості не відома логіка.

— Ви маєте на увазі, що Гамлет ревнує, маєте на увазі, він закоханий у матір?

— Це загальноприйнята думка. Така знайома, що аж нудно, як на мене.

— Ах, так.

— Так.

— Розумію. Але я досі не розумію, чому він має думати, що Офелія — це Гертруда, вони анітрохи не схожі.

— Підсвідомість полюбляє ототожнювати людей. І грається лише кількома персонажами.

— То багато акторів грають одну й ту саму роль?

— Так.

— Не думаю, що вірю в підсвідомість.

— Розумничка!

— Бредлі, ви знову