Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

— А от і ні.

— Чому Офелія не може врятувати Гамлета? Це, власне, моє наступне запитання.

— Тому що, моя люба Джуліан, чисті й неосвічені молоді дівчатка не можуть урятувати заплутаних і занадто освічених чоловіків-невротиків від катастроф, хай там як їм хочеться вірити, що можуть.

— Я знаю, що неосвічена, і не можу заперечувати, що молода, але я не ототожнюю себе з Офелією!

— Звичайно, ні. Ти ототожнюєш себе з Гамлетом. Усі так роблять.

— Гадаю, ми завжди ототожнюємо себе з головними героями.

— Не у видатних літературних творах. Хіба ти ототожнюєш себе з Макбетом чи Ліром?

— Гаразд, ні, не те щоб…

— А з Ахіллом, чи з Агамемноном, чи з Енеєм, чи з Раскольніковим, чи з мадам Боварі, чи з Марселем[46], чи з Фанні Прайз[47], чи…

— Заждіть. Про декого із цих людей я навіть не чула. І думаю, що ототожнюю себе з Ахіллом.

— Розкажи мені про нього.

— Ох, Бредлі… Не можу навіть придумати… Це ж він убив Гектора?

— Не має значення. Ти зрозуміла мою думку?

— Не впевнена, що знаю яку.

— «Гамлет» — незвична книжка, бо це літературний твір, у якому всі ототожнюють себе з головним героєм.

— Розумію. Чи стає він від цього гіршим за інші Шекспірові п’єси? Я маю на увазі хороші.

— Ні, це найвизначніша із Шекспірових п’єс.

— Отже, сталося щось кумедне.

— Точно.

— Ну, а що саме, Бредлі? Послухайте, ви не заперечуєте, якщо я дещо занотую з нашої розмови щодо того, як Гамлет думає, що мати зраджувала з батьком, і таке інше. Боженько, як тут спекотно. Будь ласка, може, відчинимо вікно? Не заперечуєте, якщо я зніму чоботи? У них можна зваритися заживо.

— Я забороняю тобі записувати. Ти не можеш відчинити вікно, але можеш зняти черевики.

— «Вельми вдячний»[48].

Вона розстібнула черевики й витягла з них ноги в рожевих колготках. Помилувалася своїми ногами, поворушила пальцями, розстібнула ще один ґудзик на комірці й захихотіла.

— Не заперечуєш, якщо я зніму піджак? — у свою чергу поцікавився я.

— Звісно ж, ні.

— Побачиш мої шлейки.

— Як захопливо! Ви, певно, останній чоловік у Лондоні, який їх носить. Вони перетворюються на щось рідкісне й бентежливе так само, як підв’язки.

Я зняв піджак і залишився в сірій у чорну смужку сорочці, поверх якої були сірі шлейки з армійських резервів.

— Боюся, не надто захопливо. Якби я знав, одягнув би червоні.

— То ви не чекали на мене.

— Не кажи дурниць. Не заперечуєш, якщо я зніму краватку?

— Не кажіть дурниць.

Я зняв краватку й розстібнув два ґудзики на сорочці. Потім знову застібнув один із них. Волосся в мене на грудях росте рясно, але вже посивіло (чи, якщо хочете, набуло сріблястого, як соболине хутро, відтінку). Я відчував, як збігає скронями піт, як він тече потилицею, як прокладає собі шлях у хащах над діафрагмою.

— Ти не пітнієш, — сказав я Джуліан. — Як тобі це вдається?

— Ще й як. Дивіться. — Вона запхала пальці у волосся, а потім над столом простягнула до мене руки. Пальці її були довгі, але не надміру тонкі. На них слабко блищала волога. — Ну, Бредлі, на чому ми зупинилися? Ви казали, що «Гамлет» — єдиний…

— На цьому завершімо нашу розмову, гаразд?

— Ох, Бредлі, я відчувала, що набридаю вам! А тепер ми не побачимося кілька місяців, я ж вас знаю!

— Помовч. Усю цю нудятину про Гамлета, його маму й татка ти можеш прочитати в книжці. Я скажу тобі, у якій.

— То це неправда?

— Правда, але це не має значення. Розумний читач хапає все на льоту. А ти розумний читач у ovo[49].

— Де?

— Зрозуміло, що Гамлет — це Шекспір.

— А хіба Лір, Макбет чи Отелло не…

— Ні.

— Бредлі, Шекспір був гомосексуал?

— Безумовно.

— Ага! Тож Гамлет насправді закоханий у Гораціо…

— Дівчинко, помовч. У посередніх творах головний герой — завжди сам автор.

— Мій батько — головний герой усіх своїх романів.

— Це й схиляє читача до ототожнення. Але, якщо найвеличніший з усіх геніїв дозволяє собі перетворитися на головного героя однієї зі своїх п’єс, чи випадково це?

— Ні.

— Чи вдався він до цього підсвідомо?

— Ні.

— Правильно. А отже, п’єса саме про це.

— Ох. Про що?

— Про особистість самого Шекспіра. Про його прагнення втілитися в найромантичнішому з образів усіх романтичних героїв. Коли Шекспір поводиться найзагадковіше?

— Що ви маєте на увазі?

— Що в його oeuvre найтаємничіше і найсуперечливіше?

— Сонети?

— Правильно.

— Бредлі, я читала таку надзвичайну теорію щодо сонетів…

— Помовч. Отже, Шекспір поводиться найзагадковіше, коли говорить про себе. Чому ж тоді «Гамлет» — найвідоміша та найдоступніша з його п’єс?

— Про це теж точаться суперечки.

— Так, але разом із тим це найвідоміший літературний твір у цілому світі. Індійські селяни, австралійські лісоруби, аргентинські скотарі, норвезькі мореплавці, вояки Червоної армії, американці — усі найзатурканіші й найдикіші представники людства чули про «Гамлета».

— Ви, певно, маєте на увазі канадських лісорубів? Гадаю, в Австралії…

— Як це могло статися?

— Не знаю, Бредлі. Поясніть мені.

— Тому що Шекспір самою лише силою власних міркувань про свою особистість створив нову мову, особливу риторику свідомості…

— Я не встигаю за вами.

— Гамлет існує в словах, як і Шекспір.

— Слова, слова, слова[50].

— Який літературний твір цитують більше за цей?

— Такий блискучий розум — і пропав![51]

— Усе, що бачу, — докір проти мене[52].

— З тих пір, як маю волю вибирати[53].

— Який же з мене все-таки нікчема![54]

— Побудь ще трохи тут[55].

— Цього вже стає забагато. Як я казав, цей твір — словесний монумент, найриторичніша з п’єс Шекспіра, його найдовша п’єса, найвинахідливіший та найзаплутаніший літературний диспут. Поглянь, як буденно, з якою прозорою неквапливою грацією він закладає підґрунтя сучасної англійської прози…

— Як майстерно склепано людину![56]

— У «Гамлеті» Шекспір наражається на небезпеку навіть більше, ніж у сонетах. Чи ненавидів Шекспір свого батька? Безумовно. Чи був він закоханий у свою матір? Безумовно. Але це лише вершечок того, що Шекспір розповідає нам про себе. Як він на це наважується? Чому на його голову не падає настільки ж витонченіше, ніж у звичайних письменників, покарання, наскільки бог, якого він шанує, могутніший за їхніх богів? Він здійснив найбільший творчий подвиг, створив книжку, яка безкінечно розмірковує сама про себе, не плутано, а кожною своєю клітиночкою; китайську шкатулку[57] слів заввишки з Вавилонську вежу; роздуми про фокуси свідомості, які не мають дна, і про спокутну роль слів у житті тих, хто