Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

не має особистості, себто людських створінь. «Гамлет» — це слова, а слова — це Гамлет. Він дотепний, як Ісус Христос, але якщо Христос — оратор, Гамлет — сама промова. Він — стражденна, порожня, грішна людська свідомість, обпалена яскравим променем мистецтва, жертва, з якої Бог здер шкіру і яка тепер танцює танець творіння. Крик болю приглушений, бо ми лише підслухали його. Це красномовство безпосереднього звертання, це oratio recta[58], а не oratio obliqua[59]. Але це призначене не для нас. Шекспір шалено зриває із себе маску перед основою й автором свого буття. Він говорить так, як можуть говорити лише кілька митців: від першої особи, і це — кульмінація його майстерності. Шекспір краще за будь-кого іншого знає, який замаскований його бог, як небезпечно до нього наближатися, як майже не можливо безкарно до нього звернутися. «Гамлет» — це дикунський акт зухвалості, самоочищення, бездоганного самобичування перед лицем бога. Шекспір — мазохіст? Безумовно. Він — король мазохістів; його рядки аж дзвенять від цієї таємниці. Але через те, що його бог — справжній бог, а не eidolon[60], створений власною уявою, і через те, що кохання, наче вперше, винайшло тут свою мову, Шекспір перетворює біль на поезію й оргазми на чисту думку…

— Бредлі, зачекайте, будь ласка, зупиніться. Я вас не розумію…

— Тут Шекспір робить кризу власної особистості центральним елементом свого мистецтва. Він перетворює власні нав’язливі ідеї на публічну риторику, яку пролепече й немовля. Він проголошує очищення промовою, і водночас є в цьому щось комічне, якась витівка, наче величезний каламбур, наче довжелезний, майже плаский жарт. Шекспір виплакує біль, він звивається, він танцює, він регоче, він волає і змушує нас реготати й волати в пеклі. Бути — означає прикидатися. Ми — біологічна тканина для персонажів і водночас ми — ніщо. Нас рятує лише те, що в кінцевому підсумку промова божественна. Яку роль грає кожен з акторів? Гамлета.

— Я колись грала Гамлета, — повідомила Джуліан.

— Що?

— Якось у школі я грала Гамлета, коли мені було шістнадцять.

Я згорнув книжку й поклав обидві долоні на стіл. Я пильно розглядав цю дівчинку. Вона всміхнулася, а коли я не відповів, захихотіла й зашарілася, відкинула зігнутим пальцем волосся за спину.

— Вийшло не дуже. Скажіть-но, Бредлі, у мене пахнуть ноги?

— Пахнуть, але чудово.

— Я краще знову взую чоботи. — Вона випростала одну рожеву ногу й запхала її до фіолетової оболонки. — Перепрошую, я вас перервала, кажіть далі.

— Ні. Виставу закінчено.

— Будь ласочка. Ви казали такі чудові речі, хоча я й мало що зрозуміла. Як мені хотілося б, щоб ви дозволили занотовувати. Можна мені тепер записати? — Вона застібала взуття.

— Ні. Те, що я кажу, не допоможе тобі з іспитом. Це таємні знання, відомі лише обраним. Щойно спробуєш сказати щось на кшталт цього, тебе виженуть з іспиту. І, правду кажучи, ти все одно нічого не зрозуміла. Тобі краще вивчити кілька простих речей. Я надішлю тобі деякі записи й одну-дві книжки. Я знаю, про що тебе питатимуть, і знаю, за які відповіді ставлять найвищу оцінку.

— Але я не хочу працювати над чимось простим, я хочу серйозних завдань, до того ж, якщо сказане вами правда…

— Ти не можеш користуватися магією цього слова у своєму віці.

— Але я по-справжньому хочу зрозуміти. Я вважала Шекспіра бізнесменом, вважала, що він цікавився зароблянням грошей…

— Так і було.

— Але як він тоді міг…

— Випиймо чогось.

Я підвівся. Раптом відчув себе виснаженим, майже непритомним, мокрим від поту з голови до п’ят, наче мене облили теплою ртуттю. Я відчинив вікно, і вітерець наповнив кімнату трохи прохолоднішим повітрям, забрудненим, порошним, але з віддалених парків воно таки принесло напівзабутих привидів квіткових ароматів. Кімната наповнилася сплутаним гамором вулиці: автівки, голоси, безкінечне дзижчання лондонського буття. Я розстібнув сорочку аж до пояса й пошкріб кучерявий чагарник сивого волосся. Повернувся обличчям до Джуліан. Потім підійшов до горіхової шафки на стіні й дістав звідти келихи й карафку з хересом. Налив нам вина.

— То ти грала Гамлета. Розкажи про свій костюм.

— Ох, звичайнісінький. Усі Гамлети вбрані однаково, хіба ні? Це якщо вистава не в сучасних костюмах, а ми грали не в сучасних.

— Виконуй, будь ласка те, що я прошу.

— Що?

— Опиши свій костюм.

— Ну, я була в чорних колготках, чорних оксамитових черевиках зі сріблястими пряжками й у такій обтислій шкіряній курточці з великим вирізом, а під нею була біла сорочка, і на шиї масивний золотий ланцюжок… А що таке, Бредлі?

— Нічого.

— Мені здається, я була дуже схожою на Джона Ґілґуда[61] з фотографії, яку бачила.

— Хто він?

— Бредлі, він актор…

— Дитинко, ти не зрозуміла мене. Кажи далі.

— Це все. Мені дуже подобалося грати. Особливо двобій наприкінці.

— Думаю, уже можна зачинити вікно, — сказав я, — якщо не заперечуєш. — Я зачинив його, і лондонський гамір став невиразним, якимось внутрішнім, наче лунав у голові, а ми залишилися вдвох на теплій, тісній, захаращеній самоті.

Я пильно роздивлявся цю дівчинку. З мрійливим виглядом вона розчісувала довгими пальцями пасма зеленаво-золотистого волосся, уявляючи себе Гамлетом із рапірою в руці.

— Подохни, данський виродку, почваро!..[62]

— Бредлі, ви просто читаєте думки. Слухайте, розкажіть мені ще трохи про те, про що ви говорили. Можете описати все у двох словах?

— «Гамлет» — це твір à clef[63]. Про когось, у кого закохався Шекспір.

— Але, Бредлі, хіба ви не казали…

— Досить, досить. Як там твої батьки?

— Ох, ви знущаєтесь наді мною. У них усе як завжди. Тато цілий день у бібліотеці — шкрябає, шкрябає, шкрябає папір. Мама залишається вдома, переставляє меблі й журиться. Шкода, що в неї немає освіти. Вона така розумна.

— Не жалій їх таким кровожерливим тоном, — порадив я. — Вони чудові люди, обоє чудові люди зі своїми справжніми власними життями.

— Пробачте. Мої слова, мабуть, звучали жахливо. Підозрюю, що я взагалі жахлива. Напевно, усі молоді такі.

— І бальзам шукати на своє сумління[64]. Лише декотрі.

— Пробачте, Бредлі. Чесно кажучи, мені хотілося б, щоб ви частіше навідувалися до батьків, мені здається, ви добре на них впливаєте.

Мені було трохи соромно, коли я питав у неї про Арнольда та Рейчел, але хотілося бути — і тепер я був — упевненим, що вони не сказали нічого, що дискредитувало б мене.

— То ти хочеш бути письменницею? — поцікавився я.

Я досі стояв, обіпершись на підвіконня. Вона повернула до мене насторожене, таємниче маленьке личко. Зі своєю гривою Джуліан