Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

Попід гірською грядою в Долині Чарівника з давніх-давен було місце, яке люди називали Ісенґард. Почасти воно виникло ще тоді, коли формувалися самі гори, та не обійшлось і без великих трудів Людей із Вестернесу; зрештою, і Саруман мешкав там уже довго і часу при тому не гаяв.

Ось яким був Ісенґард, коли Саруман перебував на піку влади і багато хто вважав його очільником чарівників. Могутня камінна стіна у вигляді кільця, ніби високі кручі, виступала понад навісом гірських схилів, із яких вона збігала і на які поверталася знову. Вона мала тільки один вхід — розлогу аркаду, вирубану в південній частині стіни. У чорній скелі тягнувся довгий тунель, який із обох кінців замикали потужні залізні двері. Їх виготовили та прикріпили на могутніх завісах, увігнаних у сталеві стовпці, які злилися з монолітом скелі, так що незамкнені двері безшелесно відчинялися легким порухом руки. Увійшовши в них і здолавши лункий тунель, прибулець через короткий час бачив рівнину — велетенське коло, трохи заглиблене досередини, ніби широка, але мілка чаша: від краю до краю вона простягалася на півтори версти. Колись рівнина була зелена, нею збігали вулички та ряди фруктових дерев, які живилися потічками, що текли з гір до озера. Проте в Саруманові дні тут не залишилося жодної зелені. Дороги було викладено плитами, темними і твердими, а вздовж узбіч замість дерев тяглися довгі ряди колон — мармурових, мідних і залізних, — з'єднаних між собою важкими ланцюгами.

Там було багато домівок, хоромів, залів і переходів, вирізаних у стінах і поєднаних тунелями з внутрішнього боку, тож на відкрите коло рівнини виходила безліч вікон і темних дверей. У різних будівлях могли оселитися тисячі мешканців: робітників, слуг, рабів, воїнів — і поміститися величезні склади зброї; у глибоких підземних темницях годували й утримували вовків. Та й рівнина теж була розкопана та перерита. До самих надр землі тягнулися копальні; їхні верхні отвори було закрито невисокими насипами чи камінними куполами, тому при місячному світлі Кільце Ісенґарда нагадувало цвинтар неупокоєних мерців. Ґрунт тремтів. Копальні та спіральні сходи збігали вниз до печер, де Саруман мав скарбниці, склади, зброярні, кузні та великі плавильні печі. Там безперервно оберталися залізні колеса і гупали молоти. Уночі з вентиляційних шахт вихоплювалися жмутки пари, освітленої знизу червоним, блакитним чи отруйно-зеленим вогнем.

Усі окуті ланцюгами дороги сходилися до центру, де стояла дивовижної форми вежа. Її спорудили будівельники давнини, котрі вирівняли Кільце Ісенґарда, проте вона здавалася не рукотворною, а посталою на світ із кісток землі у прадавні часи, коли тут у муках народжувалися пагорби. Вежа та була схожа на шпиль на камінному острові, чорний і грізний, із ледве помітним полиском: чотири могутні багатогранні стовпи було спаяно воєдино, та біля вершини вони відкривалися розверзтими конусами, а їхні навершя були гострі, наче вістря списів, і мали заточені, мов у лез, краї. Між стовпами був вузький проміжок, і там, на полірованій камінній підлозі, оздобленій незвичайними знаками, на висоті понад сімдесят сажнів над рівниною, могла стояти людина. Цією вежею був Ортанк — Саруманова цитадель, назва якої (зумисне чи ненароком) виявилася двозначною, адже ельфійською слово ортанк означало Гора-Ікло, а давньою мовою Марки — Підступний Дух.

Дивовижний і неприступний був Ісенґард, а тривалий час — навіть прекрасний: там колись мешкали величні володарі — охоронці Ґондору на Заході, а також мудреці, котрі спостерігали за зорями. Проте Саруман поволі прилаштував цю місцину до своїх потреб і, на його власну думку, вдосконалив, хоча й помилявся щодо цього: всі пристосування та майстерно виготовлені знаряддя, задля яких Саруман відступив од колишньої своєї мудрості та які, захопившись, уважав своїми винаходами, насправді походили з Мордору; сам Саруман не створив нічого — лише мізерну подобу, дитячу копію чи рабські лестощі порівняно з розлогою фортецею, зброярнею, в'язницею, потужною плавильною піччю Барад-дŷра, Темної Вежі, що не мала собі рівних і сміялася з його підлабузництва, вичікуючи слушної миті, безпечна у своїй гордості й незмірній силі.

Такою була Саруманова твердиня, як її описувала давня слава, бо, скільки сягала жива пам'ять роганців, ніхто з них не заходив у її брами, за винятком кількох істот на кшталт Змієязикого, а той приходив туди потайки й нікому не розповідав, що він там бачив.

І от Ґандальф наблизився до могутньої колони у вигляді Руки і проминув її; і щойно він проїхав, Вершники, котрі їхали слідом, побачили, що Рука вже не біла, а ніби заплямована присохлою кров'ю. Та придивившись уважніше, вони збагнули, що в неї червоні нігті. Але, не звернувши на це уваги, Ґандальф рушив далі в туман, і решта неохоче попрямувала за ним. Скрізь, мовби тут несподівано розлилася повінь, край дороги стояли широкі калюжі з водою, що зайняла всі порожнини, а цівки дзюркотливої вологи стікали камінням.

Урешті, Ґандальф подав знак. Його супутники під'їхали і побачили, що перед ним імла розступилась і засяяло бліде сонце. Минув полудень. Мандрівники дісталися до дверей Ісенґарда.

Але двері ті було зірвано з петель, зігнуто й пожбурено долі. Й усюди, скільки сягало око, валялося потрощене каміння, потріскане, розколоте на зазубрені друзки чи поскидане на їжакуваті купи. Велетенська арка стояла на своєму місці, проте відкривалася тепер у прірву без накриття: тунель було зруйновано, у стрімких скелях обабіч видерто величезні діри й отвори; прибрамні вежі — стерто на порох. Навіть якби збунтувалось у бурі Величне Море і накинулося на ці пагорби, воно не спричинило би страшнішого румовища.

Кільце по той бік дверей зайняла вода, над якою здіймалася пара — ніби кипів казанок, у якому вивергалися з дна і плавали на поверхні уламки брусів та балок, скринь та бочок, розбитого знаряддя. Покручені й нахилені колони стриміли над водою догори дриґом, аж було видно їхні розщеплені основи, а всі дороги були затоплені. Удалині, напівзакрита кудлатою хмарою, бовваніла самотня скеля. Вежа Ортанка все ще стояла — темна та висока, вціліла в час бурі. Каламутні води горнулися їй до ніг.

Король і його загін мовчки сиділи на конях, дивуючись і поступово розуміючи, що Саруманову владу скинуто: проте як — ніхто навіть і гадки