Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Ні, я бажаю з’ясувати, що відбувається. Бен сказав, ви знаєте.

— Це, — почав Метт, — вельми непроста справа. Бену легко сказати, щоби я вам усе розповів. Зробити це важче. Але я спробую.

— Що…

Метт підняв долоню:

— Спершу ось що. Ви з матір’ю на днях ходили до тієї нової крамниці?

Брови Сюзен насупилися:

— Звичайно. І що?

— Ви можете описати мені ваші враження від цього закладу, і зокрема від того чоловіка, який ним керує?

— Містера Стрейкера?

— Так.

— Ну, він доволі обіхідливий. Догідливий, мабуть, тут буде навіть кращим словом. Він похвалив сукню Ґлініс Мейберрі і та зашарілася, як школярочка. І спитав у місіс Боддін про пов’язку в неї на руці, знаєте, там вона пролила на себе трішки гарячого жиру. Він порадив їй рецепт якоїсь припарки. Там же його і написав. А коли туди вві­йшла Мейбел…

Сюзен навіть трохи розсміялася на цій згадці.

— Так?

— Він усадовив її на стілець, — сказала Сюзен. — Навіть не стілець, а крісло. Більше схоже на трон. Такий розкішний, різьблений, з червоного дерева. Він сам його приніс із задньої кімнати, весь час усміхаючись і балакаючи з іншими пані. А воно ж, мабуть, важило щонайменше з три сотні фунтів. Він гепнув це крісло посеред зали і повів Мейбел до нього. Під ручку, розумієте. А вона хихотіла. Якщо ви бачили, як хіхікає Мейбел, ви бачили все. І ще він пригощав кавою. Дуже міцною, але дуже доброю.

— Він вам сподобався? — спитав Метт, уважно вдивляючись у неї.

— Це якось стосується справи?

— Можливо, так.

— Тоді гаразд. Я вам надам суто жіноче враження. І сподобався, і ні. Гадаю, він мене вабив у легкому сексуальному сенсі. Старший чоловік, дуже елегантний, дуже галантний, дуже обіхідливий. Дивлячись на нього, розумієш, що він вміє замовляти з французького меню і знає, яке з чим іде вино, не просто червоне чи біле, але якого року і навіть з якого виноградника. Абсолютно ясно, парубок не тої масті, яких бачиш тут, у нас. Проте жодною мірою не жіночний. Граційний, як танцівник. І звичайно, є щось привабливе в настільки несоромливо голомозому чоловіку.

Сюзен дещо оборонно всміхнулася, розуміючи, що щоки в неї почервоніли, загадуючись, чи не сказала вона більше, ніж мала намір.

— Але зрештою він вам не сподобався? — запитав Метт.

Вона знизала плечима:

— Тут важко ткнути пальцем у щось конкретне. Я думаю… думаю, я відчула певну зневагу під тією поверхнею. Якийсь цинізм. Так, ніби він грає певну роль, і грає її добре, але так, ніби знає, що не мусить старатися на всю силу, щоби нас обморочити. З присмаком поблажливості.

Вона невпевнено подивилась на Метта.

— І ще мені здалося, є там у ньому крихта якоїсь жорстокості. Сама не знаю, чому так.

— Хто-небудь щось купив?

— Небагато, але здавалося, йому це було байдуже. Мама купила невеличку югославську поличку для сувенірів, а та місіс Пері купила собі чудовий відкидний столик, але це все, що я бачила. Здавалося, йому це було байдуже. Він просто нагадував людям, щоб розповідали своїм друзям, що він відкрився, щоби самі заходили ще, частіше навіду­валися. Справжня чарівність Старого Світу.

— І ви гадаєте, люди йшли звідти очаровані?

— Переважна більшість так, — відповіла Сюзен, подумки порівнюючи екзальтоване враження своєї матері від Р. Т. Стрейкера з її ж миттєво виниклою неприязню до Бена.

— Ви не бачили його партнера?

— Містера Барлоу? Ні, він у Нью-Йорку, у закупівельній поїздці.

— А чи й справді він там? — промовив Метт, говорячи сам до себе. — Цікаво мені. Цей невловимий містер Барлоу.

— Містере Бьорку, ви не вважаєте, що вам було б краще розповісти мені, до чого все це ведеться?

Він важко зітхнув.

— Гадаю, я мушу спробувати. Те, що ви мені щойно розповіли, тривожне. Вельми тривожне. Все так щільно одне з одним пов’язується…

— Що? Що з чим?

— Я мушу почати, — мовив він, — від зустрічі з Майком Раєрсоном у таверні Делла минулого вечора… яка сталася, як уже здається, ціле століття тому.

  5

Було двадцять хвилин по восьмій, коли він закінчив, і вони обоє випили по дві чашки кави.

— На мій погляд, це все, — сказав Метт. — А тепер можна мені показати вам, який я в ролі Наполеона? Розповісти вам про свої астральні бесіди з Тулуз-Лотреком?[174]

— Не грайте дурника, — сказала вона. — Тут щось відбувається, але не те, що ви думаєте. Ви самі мусите це розуміти.

— Я й розумів, до минулої ночі.

— Якщо ніхто проти вас не має зуба, як припустив Бен, тоді, можливо, це сам Майк. Марив або ще чомусь.

Звучало це хистко, але вона все одно вперто продовжувала:

— Або ви могли непомітно для себе заснути і все це вам наснилося. Я так, бувало, задрімаю і випадаю на п’ятнадцять чи й двадцять хвилин.

Він втомлено знизав плечима:

— Як захистити свої свідчення, яких жодна раціональна людина не прийме за чисту монету? Я чув те, що я чув. Я не спав. І дещо мене тривожить… доволі зле тривожить. Згідно зі старою літературою, вампір не може просто ввійти в чийсь дім і виссати там у когось кров. Ні. Його мусять запросити. Але минулої ночі Майк Раєрсон запросив Денні Ґліка. А Майка я сам запросив!

— Метте, Бен вам розповідав про свою нову книжку?

Він пестив свою люльку, але не розпалював її.

— Дуже мало, тільки те, що вона якимсь чином пов’язана з Домом Марстена.

— Він розповідав вам, що ще хлопчиком отримав у Домі Марстена дуже травматичний досвід?

Метт різко скинув очі:

— У самому будинку? Ні.

— Він пішов туди на спір. Хотів, щоб його прийняли до одного гурту, а ініціацією для нього було ввійти в Дім Марстена і щось звідти винести. Між іншим, він це виконав, але, перш ніж звідти вийти, він піднявся на другий поверх до тієї спальні, у якій повісився Х’юбі Марстен. Коли він відчинив двері, він побачив, що Х’юбі там так і висить. Той розплющив очі. Бен утік. Це гноїлося в ньому двадцять чотири роки. Він повернувся до Лігва з наміром спробувати виписати це з себе…

— Господи Ісусе, — промовив Метт.

— Він має… певну теорію щодо Дому Марстена. Вона почасти випливає з його власного досвіду, а почасти з дивовижного дослідження, яке він провів щодо Х’юбі Марстена…

— Його схильність до поклоніння дияволу?

Вона здригнулась:

— Звідки ви таке знаєте?

Він трошки похмуро усміхнувся:

— Не всі плітки у маленькім містечку є відкритими плітками. Водяться й секретні. Дещо з секретних пліток у Салимовому Лігві пов’язане з Х’юбі Марстеном. Тепер їх пам’ятають хіба з десяток чи трохи більше старих людей — і одна з них Мейбел Вертс. То було так давно, Сюзен. Але навіть так, встановленого законом терміну давності для деяких історій не існує. Це дивно, розумієте. Навіть Мейбел не говоритиме про Х’юберта Марстена ні з ким поза її власним колом. Звичайно, вони побалакають про його смерть. Про те вбивство. Але якщо ви спитаєте про ті десять років, які він з його дружиною провели там, у їхньому будинку, роблячи Бог зна