Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

На жаль, обставин загибелі кожного з них достеменно не відомо — є лише спогади побратимів, офіційні дані й логічні здогадки. Не усіх вдалося витягнути з-під завалів терміналу одразу — більшість тіл пролежала там кілька тижнів. Весь той час їх вважали зниклими безвісти, а їхні родини не втрачали сподівань, що їхні хлопці в полоні.

— Тепер вже я до кінця, — так Володя відповідав рідним, які просили лягти до лікарні підлікуватися.

Відповідав і показував пальцем на карті Донецький аеропорт: «Його буду боронити». Володя найбільше про війну розповідав Олі, але без зайвих подробиць.

— Володя, як той аеропорт? — питала Оля, коли брат виїхав на термінал.

— Бачила колись комп’ютерну гру «Counter strike»?

От таке саме і в нас.

— А їсти хоч маєте що?

— Та таке... — мляво відповідав Володя. — Бувало, їли одну тушонку на чотирьох. Сніг топили пити, бо води нема. Та й таке.

— Бережи себе, братику...

— А ви моліться за мене...

І рідні молилися. Хоча тривога перемагала. По Різдву «Італійця» поранило в ноги, а тим часом телеканали безупинно транслювали увесь жах, який коївся у Донецькому аеропорту. Рідні сиділи перед екранами й молилися за Володю, періодично надзвонюючи й питаючи, як він. А Володя сердився і просив не набридати такими питаннями, бо в нього немає часу довго говорити. Про поранення мовчав — це уже згодом розповіли побратими.

Володимир Бузенко (ліворуч) з побратимами

«Що б не трапилося, знайте — я вас завжди буду любити»,  — Володя писав мамі та Олі смс-повідомлення, коли мав хвилю, бо з дзвінками в терміналі було непросто.

— Мамо, я так замерз тут, — виснажено зізнавався «Італієць» матері в одній з останніх розмов телефоном, коли вдавалося вийти на такий-сякий зв’язок. — Тут шалений мороз під тридцять, і мені так хочеться зігрітися.

— Синочку... а хоч чаю вам є як там зробити? Володю!

Володя мовчав. Ніби витримував паузу для чогось важливого.

— Знаєш, мамо, тут такі хати! — казав він замріяно. — Певно, залишуся я тут жити.

— Володя! Що ти таке кажеш, синку? Які наші Чернівці гарні, я не хочу, щоб ти там лишався!

А тоді підірвали частину терміналу. Першою дізналася Оля й одразу набрала маму. Щось відчула...

— Мамо, там підірвали термінал, Володя не відповідає, — задзвонила Оля.

Мати написала смс в надії, що син відповість і лиш чула «тінь-тінь» — бігла до телефону, молячись, щоб це було повідомлення від нього. Але син не озвався.

Перед смертю Володя дуже довго з батьком говорив, але найближчі вже ніколи не дізнаються, про що саме.

«Італійця» не могли поховати майже рік, і в тривозі очікування, стомлений експертизами й примарною надією, Володин батько помер від серцевого нападу. До синового похорону він не дожив місяць. Батько й син поховані поряд, і тепер над їхніми могилами майорить синьо-жовтий стяг.

— Мені дуже боляче і за Володю, і за всіх тих хлопців, які загинули під час того страшного вибуху, — каже мати. — Тепер ми знаємо, що це — справа рук Мотороли, який своє місце вже знайшов, його вже немає в живих. Я знаю, що після вибуху кількох хлопців, які вижили, полонили терористи, і шукали кулеметника, а ним був Володя. Хлопці кажуть — кулеметник — «двохсотий». Але терористам не йнялося... І тоді Ігор Брановицький сказав  — то я кулеметник. Ігоря сильно били, після чого прийшов Моторола й розстріляв його. Не розумію, чому хлопців забивали й розстрілювали, чому їх не збирали й не проводили обміни, бо ж так ті усі хлопці хотіли жити...

— Перед смертю мене Володя також набрав і сказав: «Я вас усіх люблю, що б не сталося». І казав, що до ранку вони не протягнуть. Я кричала йому в трубку, що мивсі тут молимося за нього. А наступного світанку він написав мені есемеску: «Дякую, що молилися. Я ще є».

По обіді зв’язок з ним зник.

ПЕТРО ПОЛИЦЯК («ЧОРНИЙ») (05.07.1992 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

За спиною відчайдухи Петра Полицяка з позивним «Чорний» — безстрашний вчинок у морозну ніч у Донецькому аеропорту: молодий хлопчисько з Рівненщини разом із побратимом Іваном Кам’янчиним (позивний «Катана») виносили ще одного їхнього друга Ігоря Римара (позивний «Філософ»), якого поранили 9 січня на чи не найгарячішій точці ДАПу пострілом із РПГ. Терористи пообіцяли не стріляти за умови, якщо двоє хлопців на ношах винесуть Ігоря з території летовища, аби врятувати йому життя. До цього життя Римара підтримував медик «Псих» — Ігор Зінич.

Римару відірвало вибухом руку, розтрощило щелепу та гортань: евакуація була вкрай потрібна. Тому хлопці, довго не роздумуючи, наважилися пройти півтора кілометри по снігу злітною смугою — на долоні в бойовиків. Зачовгані берці ламали льодяну кірку й провалювалися в глибоченний сніг; докладаючи шалених зусиль, хлопці рухалися далі й знову провалювалися, і так десятки метрів по території, яку прострілювали бойовики. На місці призначення, коли наші глянули в очі ворогам, один із ДНРівців навіть сказав «Чорному»: не повертайтеся туди, там дорога в один кінець, — і запропонував ци-гарку. «Чорний» похитав головою — не курив, і нічогоне сказав бойовику. Хлопці таки повернулися до своїх.

Ігоря ж доправили до лікарні, та за три тижні він помер у Київському клінічному центрі. «Катана» — єдиний із трьох вижив у ДАПі.

Не залишив «Чорний» у терміналі й пораненого «Італійця», і коли випала нагода рятуватися, то також уже поранений Петро хапнув побратима Сашка й закинув його на «тягача», що приїхав евакуювати поранених.

Петро Полицяк

— А сам-то, Петька? — гукнув йому розгублений Сашко.

— «Італієць» як брат мені, — не кину його...

«Чорний» так і не вскочив до МТЛБ, а лишився в терміналі, біля пораненого в ноги Володі Бузенка.

Вони обоє так і не повернулися з аеропорту.

ОЛЕКСАНДР БОДНАРЮК («БАНДИТ») (14.09.1979 — 20.01.2015). 80 ОАЕМБ

Саша ще був живий ранком 20-го січня, це була 10:30, і як пригадує батько, не мав їхати в аеропорт. Заспокоював, що все добре, що він в нормі й набере, як буде трохи більше часу. Але того разу Саша