Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

-Чи дійсно ти шкодуєш, блазню?

Я зомлів, різко повернувшись на всі боки, я нікого не побачив…

-Не шукай мене на яву, бо я у тобі, ми єдині, хоч і зараз ти займаєш керівну позицію…

-Хто ти?

-Дізнаєшся, але пізніше, ще не прийшов мій час. До скорої зустрічі, підміна.

Мене кинуло у жар,  холодний піт лився дощем на моєму лобі, все моє тіло трясло. За такий короткий термін я збожеволів. Артур Конграйт із нормальної людини, кмітливого слідчого, перетворюється на безумця, якого, якщо це не припиниться, закинуть у клітку якоїсь віддаленої психлікарні, де проводитимуть на мені експерименти різної ступені.

Вперше, про експерименти над людьми стало відомо, коли у психлікарню «Роззімер», що знаходиться на сусідньому континенті, у місті Рози, навідався чоловік, який назвався родичом сім’ї Бластенів, у яких і батько, і дружина зійшли з розуму, катуючи, але не вбиваючи власних сусідів. Щовечірні крики, бійки, фекальні дійства, як кидання лайном у людей або обмазування  самих себе. Здійснювали набіги на будівлі сусідів, де накидалися на них із ножиком і під приводом: «Ти йдеш за мною або твої мізки опиняться на кінчику мого ножа», - вели людей у власний будинок, де знущалися над ними. Подеколи це були цілі сім’ї, навіть діти. Викрили їх тоді, коли сестра Марі Ганнета (однієї із жертв Арно та Сесилії Бластенів) приїхала до неї із неочікуваним візитом, де вдома застала гармидер, але не знайшла сестри, після чого викликала поліцію, яка обшукала повністю всю вулицю, де й знайшла у сім’ї Бластенів, у підвалі, 14 людей, серед яких й дві дитини, повністю голих та побитих. Суд визнав їх психічнохворими та відправив у психлікарню «Роззімер», де вже тоді про це взнав приватний детектив, який і назвався родичом Бластенів. Хотів він розсекретити негуманні дії проти людей у цьому закладі і так сталось, що саме тоді, коли він пробрався у потаємний тунель, то його схопили охоронці та відвели до доктора Міссіра, який посміявшись над абсурдністю зі сторони Хельхуна(слідчого), закинув його у сектор найбільш жорстоких буйних божевільних, де проводили експерименти над його свідомістю, такі як «Проєкт Міссіра» - повне захоплення свідомості людини або зміна особистості при дії фактору жаху. При чому коли справжня особистість заховується у таємних кутках мозку, її друга, тобто підміна, продовжує функціонувати, як зовсім інша людина, але фактор страху для неї залишається той же. Тобто, коли підмінена особистість знову опинеться під дією найбільшого кошмару, то оригінальна, справжня сутність повернеться назад, поглинувши підміну. У Хельхуна найбільшим кошмаром є боязнь невідомого, небаченого очима людськими. Саме тоді Міссір створив для нього штучну кімнату, повністю темну, лише деякі місця освітлювалися,  та із макетами спотворених звірів. Хельхуна кинули туди та спостерігали за його діями, через невидимі віконця. Вони бачили жах у його очах та паніку, коли він підбігав до світла. Чоловік кричав та майже не зійшов із розуму. Але слідчий був абсолютно не тупий. У момент він упав, зімітувавши смерть. Коли це побачив Міссір, він відкрив двері та разом із охоронцями увійшов до кімнати. Коли ж лікар наклонився, аби зрозуміти, чи Хельхун мертвий, слідчий ударив йому поміж ніг, піднявся та прослизнув між охоронцями, і почав тікати. Слідчий, тікаючи коридорами, чув крики хворих, на нього кидались із дверей, і якщо б вони зачиненими не були, то розірвали б хворі Хельхуна за секунди. Охоронці його наздоганяли… Здавалося, що ще б секунда і – про слідчого можна було забути, але життя йому врятувала металева шафа, яку він перекинув під ноги охоронцям, які перечепившись, впали, а у цей момент Хельхун вже добігав до кінця. На всю психлікарню вже було відомо, що псих утік. Міссір, оговтавшись, дібрався до свого кабінету та закурив, зрозумівши, що його застрелять або ж повішать на петлі, аби зберегти кулю. У лікаря не було шансів утекти. Його знали скрізь, і колеги із інших лікарень, і влада, і прості люди. Докуривши сигару, він віддав наказ усім заспокоїтися та продовжити працювати. «Проєкт Міссіра» прожив ще рівно тиждень, після чого до нього прийшов загін поліцейських із п’ятдесяти озброєних людей, які повністю обшукали будівлю та арештували усіх працівників. Міссір йшов у наручниках із посмішкою на обличчі. Він знав, що його проєкт виявився вдалим. Четверо хворих: Адей, Сморен, Морті та Чен забули власну особистість і сьогодні деякі із них живуть під іменами Роні – Адей, Кіннер – Сморен, Джуліан - Морті,  Біссен – Чен. Їх визнали абсолютно здоровими людьми та відпустили у світ, аби вони могли жити. Це була помилка… Роні, Біссен та Кіннер виявилися таємними бомбами із запаленим гнітом. Міссір змінив їхню особистість, але жагу до вбивств змінити цього він ніяк не міг. На руках цих трьох людей більше 150 жертв, у той час як Джуліан застрелився через рік, як його відпустили.

2.

Сьогодні Вільденбург здається спустошеним ще більше, аніж учора. На вулицях вже не зустрінеш людей із зміїними очима, «Алея смерті» поповнюється трупами, суспільство вже втрачає надію. Вранці новина про те, що кіллери та мер є убитими розійдеться по – всьому місту, а через місяці – по-всьому континенту. Але історія циклічна… Те що відбулося тут, повториться у якомусь іншому місті або селищі, на зовсім інакшому континенті. Виникне нова секта, підставна людина прийде у містечко, вб’ють сина якогось шевця і прибуде сюди слідчий Адріан Конраймі, який розкриватиме з кожним кроком нові частинки справи. Він кине долар якомусь маленькому хлопчику, невеличкому зростом, із зеленими очима та легко вдягненим у холод, а той із сльозами побіжить до дому. Слідчий на наступний ранок знайде тіло місцевої знаменитості – міма Абірента та побачить того ж хлопця, який ридає над обезголовленим тілом свого ж батька. Історія циклічна, чи не так? Проте цикл може повторитися абсолютно у іншому місті, у інших людей, але усі події будуть однакові. Так що є життя, як не очікування смерті у циклі? Переродження… Чи не є Олівер людиною, яка зрозуміла те, що переродилась? Абсолютно точно є тим, що швець знає, що він проживає абсолютно ту ж історію, але у іншому тілі, у інакшому місті та у зовсім протилежній сім’ї. Врешті – решт, крок за кроком я, Артур Конграйт, наближаюся до завершення цієї історії. Залишились лічені метри і я стану лицем до лиця із найжорстокішим генієм у цьому місті.