Читати книгу - "Королівський убивця"

— Кажеш це точнісінько, як сама Лейсі, — дорікнула вона й безшумно зачинила двері мені перед носом. За мить відчинила, заставши мене на тому, що я стояв, втупившись у них.

— Іди в ліжко, — вилаяла вона мене. І, червоніючи, додала: — І нехай тобі присниться сон про мене. Сподіваюся, що останнім часом я мучила тебе уві сні так само, як ти мучив мене.

Через ці слова я полетів до себе, як на крилах, і червонів щоразу, коли думав про них.

Тепер, увійшовши в кімнату Пейшенс, я намагався викинути всі такі думки з голови. Я прийшов сюди у справах, попри те, що Пейшенс і Лейсі мусять думати, наче це звичайні товариські відвідини. Я зосередив думки на своєму завданні. Глянув на засув, що зачиняв двері зсередини. Він цілком відповідав моїм смакам. Ніхто не міг відчинити його ззовні запоясним ножем. Якщо ж ідеться про вікно, то навіть якби хтось видряпався до нього по зовнішній стіні, мусив би також пробитися крізь товсті дерев’яні віконниці, забрані ґратами, крізь гобелен завіси, а ще й додатково здолати ряд вазонів, вишикуваних рядами перед зачиненим вікном. Цієї дороги не вибрав би з власної волі жоден професіонал. Лейсі знову засіла за своїм мереживом, тимчасом як Пейшенс віталася зі мною. Леді Пейшенс, начебто нічим не зайнята, сиділа біля каміна, на кам’яних приступках перед вогнем, як дівчинка. Легенько розворушила жар.

— Ти знаєш, — зненацька спитала вона, — що Оленячий замок має достовірну засвідчену традицію сильних королев? Не тільки тих, що народилися як Провісники. Багато принців-Провісників одружувалися з жінками, імена яких затьмарювали їхні в розповідях про королівські діяння.

— Ви думаєте, що Кеттрікен стане такою королевою? — чемно спитав я, не маючи гадки, куди може завести ця розмова.

— Не знаю, — тихо сказала вона. Знову мляво розворушила вуглинки. — Знаю тільки, що я б такою не була.

Вона тяжко зітхнула, а тоді підняла очі, щоб промовити, майже вибачаючись:

— У мене один з тих ранків, Фітце, коли мої думки переповнює те, що могло бути й що мусило статися. Мені довелося не дозволити йому зректися. Закладуся, що якби не це, то він жив би досі.

Здавалося, я мало чим можу відповісти на цю сентенцію. Вона знову зітхнула й потяглася до каміна кочергою.

— Сьогодні я жінка туги, Фітце. Коли вчора всі були вражені вчинками Кеттрікен, у моїй душі прокинулося глибоке невдоволення собою. Я на її місці сховалася б у своїй кімнаті. Як роблю це зараз. Але твоя бабуся такого б не зробила. Оце була королева! У них із Кеттрікен є спільні риси. Констанс була жінкою, що спонукала інших до дій. Особливо інших жінок. Коли вона була королевою, наша гвардія наполовину складалася з жінок. Ти це знав? Розпитай колись про неї Год. Я думаю, що вона прибула сюди з Констанс, коли та стала Шрюдовою королевою.

Пейшенс замовкла. Кілька хвилин сиділа так тихо, аж я вирішив, що вона закінчила розмову. Тоді лагідно додала:

— Вона мене любила, королева Констанс.

І всміхнулася, майже соромливо.

— Вона знала, що я неприхильна до натовпів. Тому часом кликала мене й нікого більше, щоб прийти й допомогти їй у саду. Ми навіть не розмовляли особливо, лише тихо працювали в товаристві землі та сонця. Деякі мої найприємніші спогади з Оленячого замку походять із тих часів. — Вона зненацька глянула на мене. — Я була тоді малою дівчинкою. А твій батько був всього-на-всього хлопцем, і ми по-справжньому й не бачилися. Мої батьки привозили мене до Оленячого замку, коли самі приїжджали до двору, хоча й знали, що я не маю схильностей до двірського життя. Якою жінкою була королева Констанс, щоб помітити домашню тиху дівчинку і приділяти їй стільки свого часу! Але така вже вона була. Оленячий замок був тоді зовсім іншим місцем, а двір куди веселішим. Часи були безпечніші, а все довкола стійкішим. Але потім Констанс померла в пологовій гарячці, і її новонароджена донечка теж. А через кілька років Шрюд одружився знову, і…

Вона замовкла і знову зітхнула. Потім її губи стиснулися. Вона торкнулася долонею каменів біля себе.

— Підійди й сядь тут. Є речі, про які ми мусимо порозмовляти.

Я послухався і сів біля неї на кам’яні приступки. Я ніколи досі не бачив Пейшенс такою серйозною і такою зосередженою. Це все, на мою думку, до чогось вело. Поведінка Пейшенс настільки відрізнялася від її звичайного лепетання, що це мене майже налякало. Коли я сів, вона жестом наказала мені підсунутися ближче. Я рвонувся вперед, майже опинившись у неї на колінах. Вона теж похилилася вперед і прошепотіла:

— Про деякі речі краще не розмовляти. Але настає час, коли доводиться про них говорити. Фітце Чівелрі, мій любий, не думай, що я помислива. Але мушу тебе попередити, що твій дядько Регал не так добре настроєний до тебе, як ти міг би сподіватися.

Я не міг нічим цьому зарадити. Я засміявся.

Пейшенс одразу ж обурилася.

— Ти мусиш уважно мене вислухати! — таким самим тоном шепнула вона. — О, я знаю, що він веселий, чарівний і дотепний. Знаю, як гарно він уміє лестити, і я гаразд зауважила, як усі молоді жінки при дворі махають перед ним віялами, а всі молоді чоловіки наслідують його вбрання і манери. Але під цим розкішним пір’ям ховаються честолюбні амбіції. І боюся, що не тільки це, а й підозріливість і заздрість. Я ніколи тобі цього не розповідала. Але він був затятим противником мого наміру дати тобі освіту, а також того, щоб ти навчався Скіллу. Часом мені здається, що коли це тобі не вдалося, то воно й на краще, бо коли б ти досяг успіху, то його заздрість не знала б меж.

Вона змовкла, а впевнившись, що я слухаю її з серйозним обличчям, продовжила:

— Настали неспокійні часи, Фітце. Не лише через червоні кораблі, які шарпають наші береги. Це час, коли кожен ба… кожен, чиїм батьком є принц, мусить бути обачним. Є такі, що чарівно всміхаються до тебе, але можуть бути твоїми ворогами. Доки твій батько жив, ми вважали, що його