Читати книгу - "Гра в чужу брехню, Олена Гриб"

– Чорт! – Лін сховала за вухо непокірне пасмо, що мить тому мало звичайний темно-каштановий відтінок. – По-моєму, це вже виходить з-під контролю.

– Люба…

– Вибач, звичка. Вічні хованки погано діють на нерви… Люди зазвичай ойкають, а у мене вмикається другий вигляд.

– Лін…

– Ну добре, справжній, хоча я в це і не вірю. Складно бути завжди насторожі, правда ж? У нормальних людей одне обличчя на всі випадки життя, а у мене й тут перебір.

– Навіщо ти…

– Гаразд, я не скаржуся. Ця, як ви її називаєте, «не-людська частина» непогано захищає від небезпек. Та й зіпсовані тістечка можна їсти без побоювання. Стривай, зараз повернуся до норми.

Лін заплющила очі, зосереджуючись. Чомусь другий вигляд проявлявся майже миттєво, а ось для повернення до звичайної «себе» був потрібен час. Це й стало причиною того, що друзі вважали світловолосий блакитноокий образ справжнім, а зовнішність двійника – підробкою, творінням магії, «фальшивкою» і так далі.

– Вже? – запитала Лін, не піднімаючи повік.

– Не розумію, чому для тебе це так важливо.

Вона розплющила очі і відкинула з лоба темно-каштановий чубчик.

– Тому що я хочу бути нормальною, – пробурмотіла, відвертаючись. – Що там сталось?

Замість відповіді Карі вказав на сусідський будинок, де явно відбувалося щось незвичайне. З вікон било світло, на його тлі металася фігура в сукні з криноліном, двері були відчинені навстіж.

– Зеліна догралась? – у голосі метаморфа не було зловтіхи. – Чому мене це не дивує?

– Може, тому що ми очікували щось таке давним-давно?

Вони ледве встигли вийти за поріг, коли ворота різко відчинилися, пропускаючи кремезного чоловіка в широких сірих штанах і світлій сорочці, недбало запханій за пояс. Хоча на його засмаглому обличчі поки не з'явилося ані зморшки, в волоссі оселилася сивина, а в погляді таїлося занепокоєння.

– Марку!

«Ти живий!» – Лін стримала закінчення фрази.

– Теж це бачили? – Він посміхнувся, але його очі не сміялися.

– Таке важко не помітити, – обережно погодилася чарівниця, запідозривши, що Марк прийшов сюди лише для того, щоб вони з Карі не заглянули в сусідську оселю і не зрозуміли, в яку халепу потрапила Зеліна цього разу. – Щось… щось… – Вона ніяк не могла підібрати слова. – Щось трапилося? – вибрала, нарешті, найнейтральніше.

Сусід скривився.

– Можна й так сказати. У нас невелика проблемка. Маленька така… розміром як імператор, щоб він здох.

– Її помітили, – здогадався метаморф. – Нічого страшного. Рано чи пізно це мало статися, – додав філософськи.

– Але ми дуже сподівалися, що спрацює варіант «пізно», – не втрималася Лін, витягаючи шию, щоб роздивитися далекі вікна поверх плеча Марка. – Ну і?..

– Ну і справи кепські.

Вона скривилася. Коли десь був хоч натяк на імператора, друга наче підміняли. Він ненавидів Його Величність Малдраба Четвертого всією душею. Ні час, ні відстань не могли змінити його ставлення до правителя, який одного разу пообіцяв їм із Лін недовге і нещасливе життя, а замість «винагороди» за службу – смерть в один день.

– Ми вийшли з тіні? І що? Саме час!

На жаль, насправді чарівниця не відчувала тієї бравади, яку намагалася показати.

Дивне це життя, коли четверо втікачів розігрують виставу перед усім світом… Малдраб Четвертий, сімдесятирічний імператор Веллі, вважав Лін своїм головним ворогом, і, мабуть, з погляду веллійського імператора така ситуація цілком виправдана. Ті, хто вже не потрібен короні, теж хочуть жити, але хіба це привід порушувати волю повелителя? Противитися його божевільній жадобі помсти? Відмовлятися вгамувати його біль?

Чарівниця вірила, що минуле залишилося в минулому. Наказувала собі вірити! І кожної миті пам'ятала, що це – звичайний самообман.

Усе на світі має причини і, часом, вони ховаються глибше, ніж здається на перший погляд. Колись Лін не сумнівалася: ненависть імператора – спосіб придушити горе. Принцеса, яку чарівниця заміняла майже місяць, неочікувано померла. Двійник жив… Малдраб Четвертий вважав, що це заслуговувало плахи.

Але з часом Лін зрозуміла дещо ще, і вирішила, що доля химерна у своєму прагненні рівноваги. Краще б чарівниці зовсім не розмірковувати про минулі дні, тому що спогади ведуть до висновків, а деякі з них вкрай болючі.

– Точніше, не ми вийшли, а до нас дехто завітав, – неголосне зауваження Марка вивело її із задуми.

– Хто? – Карі, сам того не помічаючи, зробив крок убік, затуляючи собою дружину.

– Це треба бачити, – зітхнув сусід. – Тому що на слово ви мені не повірите.

«Ну то ходімо!» – збиралася сказати Лін, яку дратували недомовки – щоправда, лише тоді, коли загадками говорила не вона сама.

За огорожею знову спалахнуло. Яскраве світло вдарило в очі, і довелося на мить зажмуритися.

Коли чарівниця витерла сльози, що з’явились від різкого спалаху, в її ворота влетіла розпатлана рудоволоса істота в обгорілій сукні і з кіптявою на обличчі.