Читати книгу - "Від півночі на південь, Даніїл Овечко"

Підозрілий чоловік у темному плащі з каптуром ховався в тіні будівлі, показуючи на світ лише свої руки, які жестом кликали до себе.

— Вітаю! Ви мене кликаєте? Щось хотіли? — доброзичливо відповіла вона, коли підійшла ближче до незнайомця.

— Дівчино, проходять чутки, що ви шукайте таверну "Продажна рибка", я правий? — під каптуром не видно, але, судячи з тону, незнайомець усміхався.

— А як ви дізналися?

— О, така моя робота. Я даю інформацію всім, хто її потребує. 

— Ви підкажете мені, як туди дійти?

— Так, але я не благодійник. Оплату прошу вперед.

— Авжеж, ось, тримайте! — Вічі зняла з поясу невеликий гаманець і простягнула його інформатору. Той у свою чергу взяв його, та проміряв вагу гаманця рукою, а потім поклав у свою сумку.

— Цього... майже вистачає… Ще трохи і я підскажу тобі.

— Але це все, що в мене є. Будь ласка, мені потрібно дістатися того місця! — розгублено відповіла ферарія

— Немає більше? Ну, тоді можете запропонувати щось своє. Ви маєте дуже незвичайний вигляд, навіть для цієї країни. Проте фігура у вас непогана. — він злегка посміявся, після чого закашлявся, подивившись слиною. 

— Що ви маєте на увазі?

— Є у мене пропозиція оплати частинами, але для цього доведеться  по працювати тілом… — однак інформатор не знайшов у погляді дівчини розуміння справи. — Ну, гаразд не треба так дивитися, я і бартер приймаю. Наприклад, он ваш спис або тварина. Такі у наших краях теж рідкість. Я певен, що грошей дадуть за неї стільки, що вистачить... — незнайомець не встиг договорити, як Ріша накинулася на нього всім тілом і придавила собою прямо в калюжу.

— Значить так, лиходію. Я не хочу неприємностей, а моя подруга дуже голодна і не відмовиться перекусити деким. Але я можу її відмовити, якщо зробиш мені добро. — Вічі зухвало подивилась через голову рисі на лице чоловіка.

— Та годі вам! Це ж моя робота! Але готовий пожертвувати вам крихту своїх знань! — наляканий до напівсмерті чоловік бовтався ногами в калюжі, ніби тонув у ній, проте вона ледве діставала до вух.

— І гроші.

— Звісно, можете взяти весь мій гаманець! А щодо таверни, то вона не далеко! Пройдіть цим закутком, там поверніть на схід, ліворуч, виходить, і звідти головною вулицею прямо до міської стіни! Пройдіть у бік стайні і там поряд буде вивіска цього закладу! — панічно розколовся незнайомець.

— Дякую друже. — спритно зірвавши сумку з плеча вона дістала свої гроші, сіла на рись і ті побігли вказаним маршрутом.

По дорозі вони зупинилися біля м'ясної крамниці. Там, Вічі купила гарненький жирний шматок м'яса, чим і пригостила свою подругу Рішу. Але не розбираючись у торговельній системі віддала всі гроші, що були, а нечесний торговець не промовив  у слова.

Так, вони зробили невелику перерву. Все-таки велике місто вражало уяву.  Вони продовжили блукати вулицями. І ось, з'явилися стайні, місце призначення близько. Різкий кінський запах насичував навколишнє повітря. Важко уявити, що поряд побудували місце для громадського відпочинку.

Вічі вирішила залишити рись у стійлі, подалі від інших коней, щоб місцеві працівники не помітили тварину.

— Я скоро прийду, почекай трохи. — Прошепотіла їй дівчина і пішла далі, але вже одна.

Перед дівчиною височіла стара двоповерхова дерев'яна будівля з облізлою фарбою на не щільно зачинених дверях, у вікнах блимали тьмяні вогники, а зсередини долинала спокійна мелодія фортепіано.

Вічі спершу спробувала смикнути дверцяту, щоб відкрити її, але та лише безвольно сіпнулася в дверній рамі.

— Зачинено чи як? — з цими словами вона постукала у двері.

Холодні потоки вітру накидали на вже добряче промоклу ферарію крижані краплі дощу. Пальці на ногах уже не відчувалися, а все тіло ніби плесало під звуки тремтячих кісток. — Хто ж знав, що на півдні, де все зелене й барвисте, може бути холодно як удома... — дівчина хотіла постукати ще раз дужче, але раптом, вона почула за дверима клацання і засувка в маленькому віконці входу відсунулася показавши Вічі не доброзичливий, змальований шрамами на бровах і переніссі, підозрілий погляд.

— Хто там прийшов? — невдоволено спитав незнайомець.

— О, привіт. Я, я хочу в-війти! — добряче замерзла ферарія ніяково відповіла.

— Гм. Раніше тебе не бачив. Незнайомцям плата за прохід, якщо ти, звичайно, не працівник.

— Але в мене немає грошей.

— Немає грошей - немає проходу. — низким голосом відповів здоровань і вже зібрався закривати віконце.

— Зачекайте, а чи потрібні вам музиканти? Я добре граю на скрипці. Я можу зіграти вам цього вечора. Як платню за вхід.

— Гм. Зачекайте. — Засувка з силою закрилася. За деякий час струни фортепіано припинили грати, потім прозвучав схвальний хор голосів. Потім засувка відкрилася і вже ввічливіше, охоронець сказав. — Ну, дивись, можеш показати себе, але якщо відвідувачам не сподобається, то вважай зникла ти. У нас тут багато… не дуже терплячих відвідувачів. Але якщо ти прийшла сюди, то, швидше за все, знаєш з ким маєш справу. — після цих слів засувка з силою зачинилася, а за дверима знову почали лунати клацання замків і брязкіт ланцюгів. Як нарешті граючі на петлях скрипучі двері відчинилися. Усміхнений бугай трохи приобняв гостю і провів її не в головну залу, а кудись за барну стійку, швидше за все приміщення для працівників.

Вічі навіть не встигла розглянути відвідувачів, як опинилася закулісами, де пара молодих офіціанток, що покурювали самокрутки, кілька кухарів гномів у забрудненій формі і старий ельф із надзвичайно довгими пальцями протирав свій лоб і поправляв окуляри, відпочивали та спілкувалися між собою.

— Гей, тут до нас приєдналася одна музикантка, приведіть її в порядний вигляд, бо це зовсім не годиться, навіть для нашого закладу. — здоровань, якому, здавалося, стеля була тісна, весело гукнув працівників і ті неохоче глянули на нього.

— Це якесь безхатько залізло? — відповіла одна офіціантка у фартушці та легкій сорочці з відкритими плечима та животом.