Читати книгу - "Від півночі на південь, Даніїл Овечко"

  — І дивно одягнена. Чи не законник? — насторожено помітив кухар.

— Вітаю. Я скрипалька. — ніяково посміюючись, Вічі помахала їм рукою.

— Якась простушка вона. Музикантка, кажеш? — Засумнівався ельф.

— Не знаю, назвалася нею. Та й ти скаржився, що пальці вже забиваються. Відпочити можливість з'явилася. Та й наші гості радо зустріли нову музику. — Пояснив ситуацію охоронець. 

— Ну, якщо гості схотіли…

— Гаразд, будьте здорові, я на своє місце. — трохи згодом громила вийшов із тісного приміщення і зачинив за собою двері.

— Музикантка? Фріхаре, на твої плечі лягла турбота привести її в порядок. — одна із офіціанток сбила попіл із сигарети, коли звернулася до піаніста.

— Та як можна на старого скидати таку справу? Ай гаразд. Гей, новенька, іди сюди. — явно роздратований та неприймаючий Вічі ельф помахав їй рукою.

Дівчина обережно підійшла до ельфа.

— Та не будь такою скутою. Ти ж артист! Повинна бути граційною та впевненою в собі.

— Вибачте.

— Тож, якому інструмент віддаєш перевагу?

— Скрипку. Будь ласка.

— Скрипка... Скрипка-скрипка, де лежиш? Чого ж ти досі спиш? — наспівуючи собі якусь пісеньку, ельф копався у великій шафі, поки нарешті не дістав шкіряний чохол зі скрипкою. — На, тримай. Зараз тобі вбрання знайду, а з зачіскою розбирайся сама. Часу у нас сушити волосся нема, тому прошу розібратися як є. І перевір інструмент! — музикант простяг чохол дівчині і та поспішила забрати його.

Вічі відразу відкинула клямки і відкрила своєрідну інструментальну труну. Смичок і сама скрипка були у відмінному стані. З дерева ще не зійшла фарба, а струни були розлаштовані, що допомогло їм не зіпсуватись. Вона спритно взяла в руки інструмент і перевірила звучання, принагідно налаштовуючи його. Мелодія йшла чиста і м'яка, смичок та струни сінергували ідеально.

— Ну, скажімо, вона щось уміє. — Коментувала з боку інша офіціантка.

— Ага, ось! — тепер ельф дістав з іншої шафи цілий смокінг. Його нитки блищали на світлі, а комір був дуже високий. — Хм, має бути твого розміру. — піаніст на око приміряв одяг на дівчині, а потім він кинув костюм у ферарію. — От і готова, перевдягайся і виходь, гості нудьгують! — суворо гукнув ельф і вказав на невелику примірювальну квадратну кімнатку із фіранок.

Вічі боязко зайшла туди і зібравшись з духом почала швидко переодягатися, намагаючись ігнорувати пацюків, що вигоядують з нори, і павутину, що звисає зі стелі, де відпочивав величезний павук розміром з долоню. 

Дівчина швидко розібралася з метеликом на комірі сорочки та з самим коміром піджака. Вийшла вона до своїх тимчасових колег уже при вбранні, але з зачіскою тільки було невелике лихо. Мокрі волосся було не сильно слухняне, а вставити шпильку, або заплести його, не було можливим. Тому чубчик наполовину закривав обличчя.

— Хох! Хоч би розвеселити гостей своїм виглядом спробуй, як твої вміння їх не вразять. — знущалася одна з офіціанток.

— Так, все, гості чекають! У нас, звичайно, не дворянський бал, але має бути солідно завжди! Хоча для публіки й так зійде. Виходь! — старий піаніст похлопав у долоні і жестом запросив дівчину пройти невеликим темним коридором прямо на сцену.

Весь цей час Вічі була слухняною, бо не знала, як взагалі себе треба поводити. Вона слухала, що їй кажуть і просто виконувала, але зараз, вона має постати перед незнайомою публікою та імпровізувати.

Нова хвиля хвилювання сколихнула її серце, яке не сповільнювалося з самого входу в таверну.

Поштовх у спину та ноги самі понесли дівчину прямо на невисоку світлу сцену. Вона ніяково встала посередині, в оточенні поглядів, що холодно оцінюють її.

— О, дівку нову знайшли!

— Це добре, бо старий уже набрид, а тут краса якась.

— Ха, та вона просто звір якийсь, дивіться, хвіст стрілою та роги дивні!

— Та починай уже! — лунало з напівтемної, просякнутої тютюновим, трохи білуватим, димом, зали. Приміщення було невеликим, всього десять столиків і за половиною з них сиділо, в середньому троє людей.

— Так, настав час починати. — сказала собі Вічі, глибоко вдихнула і зітхнувши почала грати спокійну і розмірену мелодію. У залі встала тиша. Очами, дівчина намагалася знайти Венрума, того, за ким вона і спустилася в цей шинок. Але її швидко зупинили.

— Тю, люба. Якщо вже граєш, то давай щось веселіше! —немов  без половини зубів вискочив із зали голос.

Вічі зупинила мелодію та почала нову, з більш активним перебором струн та різкими рухами смичка.

— А це взагалі якась незрозуміла суміш звуків! Ти грати хоч умієш? — невдоволено гукнув інший.

Їхні побажання дівчина теж прийняла і спробувала скомбінувати та імпровізувати. Начебто, поки що претензій не виникло, як раптом, її права рука несподівано смикнулася так, що скрипка видала нестерпно гидкий звук. Вічі помітила його. Чорноволосий хлопець, у блакитному жупані, його волосся було заплетене в кінський хвіст, на ліве око натягнута хутряна шапка. Він дивився на виставу боком, але навіть так можна було дізнатися ті самі вуса з листівки розшуку.

— Гей, досить тут авторського стилю! Давай щось знайоме! Наприклад, восьму симфонію Паганіні. — запропонував гість із зали.

— Гей ти, там у кутку! Ти ж Венрум? — Несподівано сміливо та впевнено дівчина вигукнула зі сцени.

— А? Ви мені? — чоловік враз розгубився, стрепенувся, оглянув зал і відповів. — Ну, так, я. А хто питає?

— Гей, та вона точно з варти! Ось і показала своє обличчя! Прийшла пов'язати нас? Не дочекаєшся! — злякано крикнув один із бандитів, діставши зброю, а за ним почали повторювати й інші.

— Так і знав, якась дивна особистість! Я б таких запам'ятав, якби вона була з наших! — розлючено вискочив здоровий охоронець.

— А якщо вони з цим Венрумом змовилися? — озброєні люди і гноми почали поступово оточувати сцену з беззбройною ферарією, а також Венрума, який остаточно прокинувся.