Читати книгу - "Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка"

— Пухнастику, це кінець. — вимовила Іванка і відступила до берега. 

Перевертень наближався. Щоб відвернути його увагу від Іванки, я стрибнув в інший бік на величезну кучугуру снігу. На якусь мить — це спрацювало. Людина-вовк розгублено захитав головою. 

Зрозумівши, що я занадто дрібна здобич, перевертень повернув голову до Іванки. Я помітив суху палку, яка лежала недалеко від мене. Схопив її та з силою жбурнув у людину-вовка. Проте палка, яка для мене виявилася чималенькою, для звіра — була не важче за сніжинку. Перевертень навіть не відчув удару, але розлютився через мою рішучість. Він озирнувся й грізно сунув в мій бік. 

З одного боку я зрадів, що зміг відвернути його увагу від Іванки та з іншого побачив, що йому достатньо лиш наступити на мене й від мене нічогісінько не залишиться. Тож я подумав, що головне не дати Перевертню спіймати мене. А що краще за все вміють кролики? 

Правильно — стрибати! Я дочекався, коли перевертень наблизиться до мене, стрибнув через його величезну лапу з кігтями, а потім зупинився за його спиною. Перевертень повернувся до мене й голосно заревів. З його пащі потекла слина. 

Звір розлютився. Він знову потягнувся до мене та я підстрибнув так високо, як тільки зміг. Хотів дістати до його носа, але не розрахував і вдарив лапкою перевертню в плече, а потім полетів вниз.

Шкода, я не розрахував свій стрибок й впав прямо під ноги, а точніше задні лапи Перевертня. Він схилився наді мною. Я не розгубився і покотився по снігу, який потрапив мені до носа. В носі щось залоскотало і я не втримавшись, чхнув. Потім ще і ще. Фиркнув, я спробував підвестися та Перевертень своїм гострим кігтем наступив мені на вушко:

— Не так швидко, дрібното! — завив Перевертень. 

— Відпусти мене. — попросив я. — На тебе діють чари Володарки лісу чи ти й раніше був таким злим? — спитав я і пробурмотів собі під ніс. — Сподіваюсь — ні.

Мені вдалося звільнити вухо від кігтя Перевертня. Хоч звір і встиг його боляче подряпати. Я завертівся між лапами Перевертня, який завив так голосно, що я ледь не оглух. Якщо Перевертень не переможе нас силою, він знищить своїм гучним голосом. 

— Ти нічого про мене не знаєш, — відповів Перевертень. — Я впіймаю вас, відведу до Володарки лісу і вона мене нагородить. 

— Чим? Ще сотню років проведеш в лісі без можливості вийти за межі володінь Володарки? — спитав я і закашлявся, бо почув, що мій голос звучить не надто впевнено. — В той час, як ми з Іванкою можемо допомогти тобі вибратись звідси. 

Я продовжив вмовляти Перевертня. Проте швидко зрозумів, що дарма. Чари Володарки надто глибоко проникли всередину нього. Вона повністю контролювала чудовисько. Тож він не збирався не те, що нам допомагати, а й навіть, хоч спробувати дати шанс втекти.

Нахилившись, Перевертень знову спробував мене схопити. Іванка озирнулась по сторонах. Вона шукала будь-яку річ, що могла відлякати чудовисько та довкола лежали лише кучугури снігу та дерева. 

Іванка відступила. Спіткнувшись через корінь, який стирчав над землею якраз позаду неї й встиг вкритися кригою, вона впала. Дівчина подивилась на нього, потім на Перевертня і її осяйнула думка. Вона схопилась за шматок дерева та потягнула його на себе. Спочатку коріння не піддавалось. Іванка зібралася з силами, схопила сильніше і нарешті коріння вистрибнуло з-під снігу. 

На вигляд корінь нагадував морквину. Іванка міцно тримала його в руці й коли Перевертень заніс лапу наді мною, щоб нарешті мене спіймати, Іванка стрибнула до нього і поранила Перевертня в плече. 

Від неочікуваного удару, Перевертень перестав голосити й почав скулити. Нам з Іванкою стало шкода чудовиська. Перевертень озирнувся. Схопившись за корінь, який Іванка в нього встромила, чудовисько висмикнуло його з себе і рушило до Іванки. 

Не знаю, чому це сталося. Можливо, через рану та перевертень з вовка перекинувся на людину й поки — це відбувалось, я встиг добігти до Іванки. Дівчина схопила мене і кинулася навтьоки. Зупинилася лише, коли нахапалася холодного повітря і їй здалося, що вона більше не зможе вдихнути. Схопившись за дерево, Іванка обережно поставила мене на землю. 

Перелякано озирнувшись назад, я прислухався й зрадів, що не чую кроків Перевертня чи будь-яких інших. Іванка сіла під деревом, я теж опустився на лапи. Все ще не вірилось, що нам вдалося втекли. Хоча думка, що по лісі бродить Перевертень, який скоріш за все продовжить полювати на нас з дівчиною, не дуже мене заспокоювала. 

— Я боялася, що це кінець. — сказала Іванка.

— Так. — погодився я. — Ти поранила його в плече і він…

— Почав перетворюватись на людину. 

— Проте добрішим від цього не став. — пожартував я. 

— Мені теж так здалося. В нього страшні кігті й паща. Ще трохи й нам навряд би вдалося втекти. — дівчина погладила мене за вушком. — Сподіваюсь, ми більше його не зустрінемо. 

— Щось мені підказує, що Перевертень продовжить полювати на нас. Сама подумай, він повністю підвладний Володарці лісу і йому будь-що треба нас зупинити й привести до темної чаклунки. — відповів я. — Ех, погано, що ми так і не дізналися, якою особливістю наділений перевертень? Що від нього отримала Володарка лісу?

— Чого не дізнались? — всміхнулась Іванка. — Перевертень зміг стати звіром, хоча зараз день й до повного місяця ще далеко. Думаю, цією здатністю і заволоділа темна чаклунка. 

— Подивись, — я показав лапою попереду себе, — ми тікали не дивлячись куди, і здається віддалились від скелі.  

— Дійсно. — погодилась Іванка. Вона озирнулась по сторонах. — Треба повертатись до нашої стежки, поки не заблукали. Інакше втратимо свій шанс на порятунок і станемо такими ж, як і решта бідолаг в цьому лісі. — її дихання нарешті стало рівним. Вона підвелася. — Рушаймо. 

Я теж піднявся і поплентався слідом за Іванкою, яка вказала на чималенький гак, який нам доведеться зробити, щоб повернутись до вірної стежки. Ми йшли неквапливо, обережно. Намагались рухатись настільки тихо, як могли та все ж сніг рипів під ногами Іванки та моїми лапами.