Читати книгу - "Таємниця Чупакабри, Леля Карпатська"

Чоловік піднявся сходами у задній двір. Фонтан посередині не працював уже років сто. Широкі двосторонні сходи зійшлися вгорі на великій терасі, оточеній кам’яною балюстрадою. Старожили казали, що колись пані Гелена стояла тут, визираючи свого Корнеля. Той, верхи на коні, під’їжджав під самі сходи, вітаючи кохану дружину.

– Ти чого там ходиш? – роздуми Назара перервав голос.

То був сторож. Він прямував у бік чоловіка, щось бурмочучи собі під носа.

– Та я місцевий… був.

– Чий ти є?

Назар зітхнув. Він відвик від того, що його пізнавали лише через діда. «Провінційний вайб», – сказала б його колишня.

– Петра Косача внук.

–  А, то був мій колєґа, – сторож закивав головою. – Колись разом працювали у млині. Славні були часи. То чого ти тут ходиш?

– Давно не був. Вирішив пройтися стежками юності, так би мовити.

Дід кахикнув.

– Та пройдися, я не бороню. Лиш ніц тут нема цікавого. У панських покоях тепер дім престарілих. Доживають своє бідолахи. Нікому до них нема діла. Нидіють у смороді та холоді.

Погляд Назара впав на терасу. Біля відкритих дверей у ряд, ніби у дитячому садку, сиділи немічні старі. Вони мовчки дивилися поперед себе порожніми поглядами. Пожовтіла зморщена шкіра намагалася вловити промені сонця, проте тепло вже не проникало у їхні вени. Назару вони здалися неживими муміями, аж поки одна з них не позіхнула беззубим ротом.

– Передавай діду вітання, – сторож обійшов Назара і пошаркав кудись за ріг палацу.