Читати книгу - "Там, де ти мене не знайдеш., Mira"

Наступні кілька тижнів проходили в атмосфері м'якої напруги. Данило і Ліза стали ще ближчими, хоча їхні стосунки були далекі від ідеалу. Він відчував, як важко їй було відкриватися, і кожен її погляд, кожен її жест був сповнений обережності. Вона більше не ховала своїх почуттів за усмішкою, але все ж залишалася настороженою, намагаючись утримувати відстань.

Данило розумів, що минуле важко стерти, і він не вимагав від неї миттєвих змін. Однак його серце палало бажанням бути з нею так, як було раніше. Він хотів бачити її щасливою, хоч і не знав, як це зробити. Його пам'ять залишалася порожньою, і він не міг пригадати тих моментів, коли вони сміялися разом, коли відчували один одного на рівні поглядів. Він не пам'ятав того кохання, але він відчував його в своїй душі.

Одного вечора, коли Ліза залишилася у нього вдома після довгої прогулянки, Данило вирішив поговорити. Вони сиділи на балконі, спостерігаючи за зірками. Ліза не могла більше мовчати.

— Ти не питаєш про мене, — сказала вона, ледь чутно. — Про моє минуле. Про те, що сталося з нами до того, як ти… забув. Ти хочеш знати?

Данило замовк на кілька секунд. Він відчув її втому, її бажання поділитися, але він також розумів, що може бути важко слухати те, про що йшлося.

— Якщо ти готова, я хочу знати все, — відповів він тихо.

Ліза подивилася на нього з сумом. Вона знала, що це буде непросто, але більше не могла ховати це від нього. Вона взяла його за руку і почала розповідати.

— Ми зустрілися в університеті. Ти був старшим курсантом, і я була першокурсницею. Ти... ти завжди був таким серйозним і зібраним. Я навіть не могла уявити, що ти звернеш на мене увагу. Але ти це зробив, Данило. Ти був моїм світлом. Ти став для мене всім. І я думала, що це назавжди. Ми мріяли про майбутнє, про те, як будемо разом.

Вона замовкла, відчуваючи, як важко передати ті почуття, що застрягли в її серці. Данило не відривав погляду від неї, розуміючи, що кожне слово для неї було важким.

— Що сталося? — запитав він.

Ліза взяла глибокий подих.

— Аварія… Ти потрапив у неї, і твої спогади... вони зникли. Я думала, що втрачу тебе назавжди. І я була готова до цього, бо ти вже не був тим, ким був для мене. Ти не пам'ятав мене, і я навіть не могла пояснити, чому я так важлива для тебе. Як це пояснити, коли твоя пам'ять стерта? Я не могла бути для тебе тією, хто ти колись любив.

Данило відчував, як його серце стискається від болю, слухаючи її слова. Він бачив, як важко їй було пережити цей момент, і водночас відчував неймовірну повагу до її сили. Вона була такою сильною, хоча й зламаною. Він розумів, що кожен день для неї був боротьбою, і він відчував глибоке бажання відновити те, що вони мали.

— Я не знаю, як тобі це пояснити, Ліза, — сказав він, тримаючи її руку. — Але я хочу бути з тобою, навіть якщо я не пам'ятаю всього. Ти не повинна бути самотньою у своїх спогадах. Я хочу бути з тобою зараз, буду таким, яким я є, і разом ми знайдемо шлях назад.

Ліза подивилася на нього і, хоча в її очах була туга, вона відчула якесь полегшення. Її серце трохи заспокоїлося, коли вона зрозуміла, що він справді готовий бути з нею, не зважаючи на те, що він не пам'ятав свого минулого.

— Я не знаю, чи зможу забути все, що було до цього, — сказала вона тихо. — Але я готова спробувати. Разом.

Данило мовчки кивнув, не маючи відповідей на всі її запитання, але відчуваючи, що цей крок був важливим для них обох. Вони сиділи поруч, їхні руки залишалися з’єднаними, і, хоч між ними було ще багато невизначеності, вони почали розуміти, що цей новий шлях може бути початком чогось справжнього, навіть якщо це не буде таким, як раніше.

Буря в їхніх серцях поступово вщухала, залишаючи місце для нових почуттів, нових надій. І хоч вони не могли змінити минуле, вони могли разом створити майбутнє.