Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

На якусь мить він глянув так само серйозно у відповідь.　

— Так не робиться, ну це між нами, практикантами, — відповів він.　

Я засяяла. Я так і знала: той, кому Павел довірив Велику Труллу, просто не міг бути поганою людиною.　

— Я рада, що ти милий, хоч у тебе й такий мегапі… — захоплено почала я, але потім затнулася. Певно, того, наскільки я рада, що він не схожий на свого мегапідлого батька, не слід ще було вимовляти, попри всю симпатію до нього. — Такий мегапереляк через це все, — завершила я речення дещо кострубато і відійшла від дверцят, давши їм захлопнутись.　

— О, подивіться-но сюди. Фанні Функе з Ахіма біля Бремена дозволила сісти ввіреним їй в опіку дітям у розвалюху незнайомця без дитячих сидінь, — видав Дон, наближаючись до нас. Він дивився вслід Беновому авто, яке звертало на шлях, що вів до стайні. Очевидно, Бен хотів негайно залагодити справу з морквою.　

Дон розвернувся.　

— А чи схвалять це пан і пані Бауери з Лімбурга-на-Лані? Хочеш сама їх запитати чи мені це зробити? О! А ось і вони!　

Зі зловтішним усміхом він показав на білосніжний «мерседес» Бауерів, який щойно закотився на паркінг і тепер зупинився біля нас. Пані Бауер вийшла з машини, весело розмахуючи своєю білою сумочкою від «Dolce & Gabbana».　

— Ага, ось ви де, мої маленькі сніжинки. Усе так ідеально склалося. Ви гарно провели час із вашою милою нянею?　

— Якби ж то з милою нянею! Радійте, що ваші діти взагалі ще живі, — сказав Дон, але пані Бауер не могла його зрозуміти, бо один із близнюків голосно викрикував: «Донні, поні, пепероні, бадеріке, смердовоні!», а другий: «Я хочу ще-е-е!»　

Пан Бауер саме вийшов із машини й доброзичливо втиснув мені в руку складену купюру.　

— Дуже дякую, що ви так гарно потурбувалися про наших шибеників.　

— Ха-ха-ха! — сказав Дон. — Це ніби дякувати акулі за те, що вона відкусила тільки маленький пальчик, а не цілу ногу.　

На щастя, пан Бауер узагалі на нього не зважав, бо його сини повисли на його нозі й тріскотіли щось про мегакруту супергірку.　

— Цей час був для мене великою радістю, — запевнила я. І саме в цей момент була щирою. Я зворушено спостерігала, як (чорт, як же їх звати?) сідали зі своїми батьками в машину і від’їжджали, махаючи на прощання.　

Коли вони вже зникли за поворотом у напрямку долини, в Дона вирвалося розчароване зітхання.　

— До речі, в тебе у волоссі шишка, Фанні Функе, і це виглядає реально тупо, — сказав він тоді.　

Я змусила себе не схопитися за волосся, натомість розгорнула купюру, що тицьнув мені в руку пан Бауер. Це була сотня швейцарських франків. Мені забило подих.　

— Не може такого бути, — сказав Дон.　

Таки може. Ха!　

— Не так уже й погано пройшов мій перший день у ролі найгіршої няні на світі. — Хоча я точно знала, що це було по-дурному — насолоджуватися короткою миттю тріумфу, та я не змогла встояти, щоб м’яко не провести рукою по Доновій маківці. — Чи як ти скажеш, маленький Донні?　

Дон стиснув на мить губи (навіть це в нього виходило мило), а тоді посміхнувся.　

— На щастя, канікули тільки починаються, — сказав він, шепелявлячи при цьому більше, ніж зазвичай. Я цього не хотіла, але відчула, як мої руки почали вкриватися гусячою шкірою. Донова усмішка стала ширшою. — Знаєш що? Скажу своїм батькам, що від завтра мені теж потрібна няня. Ви вмієте з нами так класно гратися. — І, невинно поглядаючи карими вологими очима оленятка, він продовжив: — Я чомусь переконаний, що ти ще матимеш кілька неприємних моментів, Фанні Функе.　

Як наврочив, але таке відчуття в мене також було.

3

Я пробралася до готелю крізь підвал для лиж і прошмигнула задніми сходами нагору, до своєї кімнати, сподіваючись не зустріти нікого, хто міг би засудити мій розхристаний вигляд. Найменше я хотіла, щоб мене такою застукала панна Мюллер. Старомодне «панна» геть не пасувало до її вражаюче витонченого, бездоганного вигляду. Та й узагалі у свої сорок вона була ще надто молодою, щоб пам’ятати час, коли незаміжніх жінок безкарно називали «паннами». Проте вона наполягала на цьому звертанні. І те, що могло б видаватися сміховинним і неемансипованим, викликало повагу й острах, коли звучало з її вуст. І тут напрошувалася асоціація з фрау Роттенмаєр із книжок про Гайді[2], вона була такою ж безжальною. Якось відіслала мене назад до ванної кімнати, бо гумки на моїх косичках були різного кольору.　

— Ми ж тут не серед готтентотів, — сказала вона мені з відразою в голосі. — Що подумають гості? Це шанований дім.　

Хоч я і не знала, хто чи що таке взагалі ті готтентоти, мене охопив глибокий сором, і, щоб не ставити під загрозу честь і гідність дому, я відразу ж відсортувала всі гумки для волосся, окрім чорних.　

Одну з них я, певно, загубила під час своїх розваг зі спусками, бо мій охайний хвостик розтріпався і заплутане волосся, повне ялинкових голок, розхристано звисало на плечі. Мені не потрібно було дивитися в дзеркало, щоб знати, що навіть готтентоти, глянувши на мене, осудливо прицмокнули б язиком.　

Але мені пощастило. Дорогою я зустріла лише Заборонену Кішку, яка вигиналася переді мною на підлозі, бо хотіла, щоб їй погладили животик. Заборонена Кішка називалася так тому, що її взагалі не мало тут бути. Домашні тварини були в готелі в принципі заборонені. А оскільки Роман Монфор ненавидів котів — коти були дуже заборонені. Ніхто не знав, звідки з’явилася Заборонена Кішка. Мсьє Роше, консьєрж, який знав усі таємниці готелю, припускав, що вона завжди тут була. Принаймні поводилась так, ніби весь будинок належав їй. Вона ж, здавалося, не належала нікому. Добувала собі їжу в кухні, а коли їй потрібні були ніжність і ласка, як ото зараз, шукала собі когось, хто б її погладив. Окрім цього, вона мала звичку сидіти або лежати на підвіконнях, східцях і кріслах. І їй вдавалося це вкрай ефектно, вона чудово вписувалася в інтер’єр.　

Хоч Заборонена Кішка вільно ходила по будинку й вишукувала собі видні місця для сну, дивним чином вона ще жодного разу не траплялася на очі Роману Монфору. Інколи (і за цим мені не раз доводилося з подивом спостерігати) вони розминалися з різницею