Читати книгу - "Незвична формула, Наталія Гавдьо"

Минуло пів року. І Лін навчилася жити в ритмі Академії — тобто за принципом: “Сьогодні нічого не загорілося? Значить, день вдалий.”

Її ранок починався зі звуку дзвінка (який хтось зачарував на “дурнуватий реггі” за помсту), сніданку з хлібом, що міг образитись, якщо його не намазати правильно, і короткої молитви до богині Спокою (яку вона вигадала сама, бо традиційні місцеві божества її дратували своїми “таємничими випробуваннями”).

Вона вже без заминки писала руни першого та другого рівня, знала, як стабілізувати мана-контур у колбі з хімічною реакцією, і навіть отримала похвалу від викладача трансмеханіки. Він сказав:
— Лін, ти або геній, або шпигун. І в обох випадках — молодець.

Із професоркою Етель вони бачились рідко. Переважно — поглядами з-за стелажів, короткими записками, схованими в книжках, або на “випадкових” зустрічах у закритих архівах.

Жодних прямолінійних розмов. Тільки:

“Сторінка 42. Там креслення, яке тобі знайоме.”
“Не використовуй третій кристал — він резонує з твоїм слідом.”
“У кімнаті для зіллєваріння B-4 прихований ліфт. Не сьогодні.”

Лін вчилась. Не тільки магії — а й терпіти. Дозувати свою цікавість. Зберігати спокій, коли її одногрупник Стерлін випадково створив слизня, який почав співати гімн Академії задом наперед.

Вона навчилась витягати знання навіть із лекцій, які були суцільним хаосом, і відповідати на питання професора Рендала в його стилі:

— Що трапиться, якщо мана потрапить у зону механічного колапсу?
— В залежності від кута атаки, ми отримаємо або політ шкільного підручника, або особисту трагедію третього курсу.

— Ха! Правильно! — кричав Рендал, кидаючи їй яблуко як винагороду.

Аптекарська лавка, де вона досі підпрацьовувала по вихідних, стала своєрідним заземленням. Там усе було просто: кашель — м’ята з мандрагорою, головний біль — чорнокорінь, любовне зілля? Ну… вода з бузиною, трохи фарби й самонавіювання. (Бо ніхто не заслуговував справжнього любовного зілля. Це небезпечно.)

Мати Лін — справжня місцева — почала підозрювати, що її донька трохи… дивна. Але й розумна. І, що найстрашніше, переконлива. Особливо, коли Лін запустила автоматичну систему обліку запасів зі дзвіночком і ліхтариком.

— Це магія? — спитала мати.
— Це технологія, що прикидається магією. Але працює краще за обох.

Так минуло пів року. Здавалося, що буря стихла.

Поки вночі, серед пилу старих підручників і шелесту сторінок, Лін не знайшла нову записку, написану рукою, яку вона вже впізнавала з півпогляду:

“Годинник під вежою не просто декоративний. Він — ключ. Після першої повені мани — приходь.”

Лін видихнула.

— І ось воно починається знову.