Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

Карета погойдувалася на вибоїнах ґрунтової дороги, що вела до Ларвії. Колеса скрипіли, а коні тихо фиркали, пробираючись крізь передсвітанкову імлу. Келен сидів у кутку карети, тримаючи посох на колінах, а мантія й маска надійно приховували його кістляву сутність. Його супутники — Ролан, Елара та Мірра — мовчали, виснажені пережитим нападом бандитів. Ролан, що сидів навпроти, міцно стискав віжки, його очі раз у раз заплющувалися від утоми, але він уперто тримався, щоб не заснути. Келен спостерігав за ним, дивуючись людській слабкості. Він сам не знав, що таке сон, але бачив, як важко Ролану боротися з ним. Хотів заговорити, запропонувати допомогу, але стримався. Його голос — хрипкий шепіт, що лунав із порожнього черепа, — міг налякати, навіть із маскою, що створювала ілюзію людського обличчя.

Щоб відволіктися, Келен дістав із-під мантії книгу з чаклунства. Її пожовклі сторінки пахли старою шкірою, а чорнило місцями вицвіло. Він гортав її, шукаючи заклинання, яке могло б змінити його голос, зробити його більш людським. “Захист, ілюзії, зв’язування…” — шепотів він подумки, пробігаючи пальцями по заголовках. Але заклинання для зміни мовлення не було. Келен відчув розчарування, хоч і не міг зітхнути. Його голос залишався слабким місцем, і без магії доведеться покладатися на обережність і короткі фрази.

Він закрив книгу й дістав другу — тоненький том про руни, який узяв із бібліотеки. У тьмяному світлі, що пробивалося крізь щілини в кареті, він почав читати. Книга розповідала, як руни, вирізані на предметах, могли наділяти їх магічними властивостями. Келен торкнувся посоха, що лежав поруч, і провів пальцем по його рунах, які ледь мерехтіли. “З чи можна зачаклувати предмет?” — подумав він, уявляючи, як створює артефакт, що змінить його голос чи навіть приховає його природу. У книзі згадувалося, що руни потрібно вирізати з точністю, поєднуючи їх із заклинаннями й намірами. Келен запам’ятав кілька простих рун — силу, прихованість, гармонію. Можливо, він зможе використати їх, але для цього потрібен час і практика.

— Ось і місто, — раптово сказав Ролан, його голос був хрипким від утоми. Келен підняв голову й виглянув із карети. Ларвія розкинулася перед ним — величезна, гудюча, жива. Кам’яні стіни, що оточували місто, здіймалися вгору, увінчані вежами, де гасали вартові. За воротами виднілися дахи будинків, димарі, що випускали тонкі струмені диму, і вежа, що височіла над усім, можливо, храм чи ратуша. Келен був приголомшений. Книги описували міста як осередки торгівлі, знань і хаосу, але жодна сторінка не могла передати цього шуму — криків торговців, дзвону ковалів, сміху дітей. Його кістки затремтіли від суміші захвату й страху. Це був світ, про який він лише читав, і тепер він був частиною нього.

Келен згадав найважливіше: він не повинен видати себе. Люди боялися нежиті, а скелет із магічним посохом точно не впишеться в їхнє уявлення про “нормальність”. У книгах він читав про гільдії — об’єднання магів, найманців, ремісників, де можна було знайти роботу чи знання. Таверни ж були місцем, де збиралися мандрівники, пліткували й укладали угоди. Це були його шанси — місця, де він міг би дізнатися про світ, знайти мету чи хоча б зрозуміти, як жити серед людей. Але спочатку йому потрібно було діяти обережно, не привертаючи уваги.

Карета зупинилася біля міських воріт, і Ролан повернувся до Келена.  
— Ми вдома, — сказав він, його обличчя пом’якшало. — Ти врятував нас, Келене. Приходь до нашого дому, відпочинь. Ми будемо раді.

Елара, що сиділа поруч із Міррою, кивнула.  
— Ти зробив більше, ніж ми могли просити, — додала вона тихо. — Залишайся, хоч на ніч.

Келен похитав головою, стараючись, щоб його голос звучав тепло, але твердо.  
— Дякую, але я мушу йти. Довга дорога… — він зробив паузу, згадуючи свої “репетиції” в лісі, — виснажила мене. Мені потрібна таверна. І, можливо, гільдія. Де їх шукати?

Ролан здивовано підняв брову, але кивнув.  
— Таверн у Ларвії повно. Найближча — “Срібний Келих”, прямуй головною вулицею, не пропустиш. Гільдії? Є Гільдія Магів, біля вежі в центрі, і Гільдія Найманців, ближче до ринку. Але будь обережний, там люблять задавати питання.

— Я звик, — відповів Келен, додаючи в голос нотку втоми, щоб здаватися людянішим. — Дякую, Ролане. Еларо, Мірро, бережіть себе.

Мірра, яка весь час мовчала, раптово підняла очі.  
— Ти повернешся? — запитала вона тихо, її голос тремтів. — Ти… не такий, як усі. Але ти добрий.

Келен завмер. Її слова зачепили щось у його кістках, щось, що він не міг назвати.  
— Можливо, — відповів він, усміхаючись під маскою, хоч вона цього не бачила. — Світ малий, чи не так?

Ролан усміхнувся, а Елара стиснула руку доньки. Келен ступив із карети на бруківку, відчуваючи, як місто обіймає його своїм гамором. Він поправив мантія, перевірив, чи маска на місці, і рушив головною вулицею. “Срібний Келих” і гільдії чекали на нього, і Келен знав: кожен крок у цьому місті буде випробуванням. Але він був готовий. Його історія тільки починалася.