Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

Вулиці Ларвії гуділи життям, хоч сонце тільки-но піднялося над горизонтом. Торговці розкладали свої товари, вигукуючи ціни, вози скрипіли, а запах свіжоспеченого хліба змішувався з димом із кузенем. Келен ішов головною вулицею, тримаючи посох у руці, а мантія гойдалася за ним, приховуючи його кістляву природу. Маска, що створювала ілюзію блідого людського обличчя, міцно трималася, але він усе одно відчував себе чужинцем у цій морі людей. Його мета була чіткою: Гільдія Найманців. Там він міг знайти роботу, заробити гроші й, можливо, дізнатися більше про світ, не розкриваючи, хто він.

Золото зі скарбниці бібліотеки він залишив недоторканим. Ті блискучі монети, заховані в підземній залі, були надто цінними, щоб виручити їх на дрібниці. Келен оберігав їх роками, і сама думала про те, щоб розлучитися з ними, здали зрадою його притулку. “Краще зароблю,” — подумав він, поправляючи книги, що висіли на поясі. У нього були навички, магія й посох. є мало вистачити.

Гільдія Найманців знайшлася неподалік ринку, як і через Ролан. Кам'яна будівля з грубими стінами й вивіскою, на якій було зображено схрещені мечі, виглядала міцною, але не надто привітною. Келен зупинився перед дверима, відчуваючи, як його кістки ледь помітно тремтять. Він не знає, що його чекає в центрі, але книги навчали його одного: найманці цінують силу й уміння, а не породжують. Якщо він доведе, що чого вартий, питань буде менше.

Він штовхнув важкі двері й ступив у середині. Зала була просторою, але майже порожньою. Дерев'яні столи, заставлені кухлями, пахли пивом, а на стінах висіли трофеї — щити, мечі й навіть череп якогось звіра. У дальньому кутку, за конторкою, сиділа молода жінка з рудим волоссям, занурена в стос документів. Її перо шкрябало по пергаменту, і вона не помітила Келена, доки він не підійшов ближче й не кашлянув — точніше, не імітував кашель, змусивши повітря просвистіти крізь ребра.

— Ой! — жінка здригнулася, піднявши очі. Я поглядав ковзнув по мантії Келена, посоху й масці, що приховувала його обличчя. — Ти хто? І чому так рано? Усі нормальні найманці зараз або в таверні, або сплять після вчорашнього.

Келен згадав свої “повторення” і заговорив, стараючись, щоб голос звучав м’яко, хоч хрип все одно пробивався.
— Доброго ранку. Мене звати Келен. Я хочу… зареєструватися в гільдії.

Жінка, чиє ім'я, судячи з таблички на столі, було Ліна, підняла брову. Її очі ще розбіглися по ньому, зупинившись на мантії, що ледь використано мірою досягла магії, і на посоху з рунами.
— Зареєструватися? — перепитала вона з ноткою недовіри. — Ти виглядаєш, як маг із вищої ради, а не як бродяга, яка шукає роботу. Ця мантія… і посох. Ти точно не зареєстрований? Хто ти взагалі такий?

Келен відчув, як його кістки напружилися. Він чекав питань, але не таких прямих.
— Я мандрівник, — відповів він, додаючи в голос трохи втоми, щоб прозвучати природніше. — Багато чого бачив, але гільдії… це для мене нове. Хочу спробувати.

Ліна хмикнула, але її обличчя пом'якшало.
— Гаразд, робота є робота. Якщо хочеш стати найманцем, потрібно заповнити анкету й пройти випробування. — Вона дістала аркуш пергаменту й перо. — Ім'я, вік, навички. І без дурниць, бо тренер усе перевірити.

Келен узяв пергамент і сів за найближчий стіл. Він швидко, але у важливо заповнив анкету, згадуючи, що писати потрібно правдоподібно. Ім'я: Келен. Вік… Тут він завагався. скільки йому років? Він не знав, скільки пролежав у могили перед тим, як некромант його оживив. Але 23 звучало правдоподібно для молодого мага, тож він написав це. Навички: магія, фехтування, знання біг. У графі “походження” він просто поставив “мандрівник”. Закінчивши, він повернув анкету Ліні.

Вона пробігла очима по аркушу й кивнула.
— Непогано. Зачекай хвилинку, я покличу тренера. Тобі пощастило, що Гарен не п'яний із учора. Він може провести бій прямо зараз.

Ліна зникла за дверима в глибині зали, а Келен залишився чекати. Вінав згадує, що написав в анкеті, і відчув легке хвилювання. Чи не занадто він видав себе, назвавшись магом із стажем? Але відступати було пізно. Двері грюкнули, і до зали увійшов кремезний чоловік із короткою бородою й шрамами на руках. Його шкіряна броня поскрипувала, а меч висів на поясі. Він оглянув Келену з ніг до голови, і його очі звучали.

— Ти Келен? — прогримів чоловік, простягаючи руку. — Я Гарен, тренер гільдії. Готовий до бою?

Келен встав і потиснув руку, стараючись не стиснути надто сильно, щоб не віддати свою силу.
— Готовий, — відповів він, додаючи в голос упевненості. — Що за бій?

— Простий, — усміхнувся Гарен, але в його очах блиснув виклик. — Я оцінюю твої навички. Магія, меч, що хочеш. Головне — не вбити мене й не зруйнувати арену. Ходімо.

Вони вийшли на невелику арену позаду будівлі — круглу площадку, оточену дерев’яними парканами. На піску виднілися сліди попередніх боїв: підряпини від мечів, обпалені плями від заклинань. Гарен указав на стійку зі зброєю.
— Вибирай, якщо треба. Чи ти тільки посохом махаєш?

Келен задумався. Як маг, він знав, що дистанція — його перевага. Заклинання, як-от “Лози Землі” чи “Сліпота Тіні”, могли б закінчити бій за секунди. Але він не хоче відразу розкривати всю свою магію. До того ж, у його пам'яті, затуманеними роками під контролем некроманта, збереглися уривки бойового досвіду. Він умів бути мечем — не так, як обличчяр, але досить, щоб вистояти. Келен узяв із стійким легким клинком, перевірив його баланс і ківнув.
— Я готовий.

Гарен хмикнув, дістаючи свій меч.
— Тоді почнімо.

Бій почався миттєво. Гарен кинувся вперед, його тіло спалахнуло слабким сяйвом — магія підсилення, що робила його швидким і сильним. Келен відступив, тримаючи клинок в одній руці, а посох — в іншій. Удар Гарена був важким, але Келен парирував, відчуваючи, як кістки вибрують від сили. Він не був людиною, і його рухи не обмежувала втома. Кожен блок, кожен крок був точним, наче відлуння минулого, коли некромант змушував його бути.