Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Чи дозволю собі жадати служниці свого ближнього? Все це завадило б доброму сну.

І навіть маючи всі чесноти, слід тямити ще одне: вчасно відсилати до сну навіть чесноти.

Щоб ці милі жіночки не сварилися між собою! І через тебе також, нещасний!

Мир із Богом і сусідом — цього вимагає добрий сон. А ще живи в мирі з сусідським чортом! А то прийде вночі до тебе.

Шануй владу й виказуй покору, якщо навіть та влада крива! Цього вимагає добрий сон. Хіба я винен, що влада полюбляє криві стежки?

Як на мене, той найкращий пастир, хто жене свою вівцю на найзеленішу луку,— це сприяє доброму сну.

Не хочу я собі ні глибокої шани, ні великих скарбів — від цього буває запалення селезінки. Одначе погано спиться без доброго імені і хоч малого скарбу.

Невеличке товариство миліше мені, ніж лихе,—аби тільки вчасно приходили й відходили. Це сприяє доброму сну.

Вельми до вподоби мені й убогі духом — вони навіюють сон. Вони блаженні, надто як їм віддають належне.

Так минає день у чеснотливого. Та коли настає ніч, я, звичайно, не важуся кликати сон! Не хоче він, щоб його кликали,— його, володаря чеснот!

Ні, я пригадую, що робив і про що думав удень. Ремиґаючи все, як корова, я питаю себе терпляче: де ж, власне, десять моїх переборень?

І де мої десять примирень, і десять істин, і десять веселощів, що ними серце моє себе тішило?

Коли я отак розважливо всі сорок думок своїх зважую, враз нападає на мене сон — непрошений владар чеснот.

Сон налягає мені на очі — і повіки важчають. Сон торкається моїх уст — і вони залишаються розтулені.

Воістину тихо він підступає до мене, наймиліший із злодіїв, і викрадає мої думки — і стою я тоді дурний, мов ця кафедра.

Та недовго стою я тоді — вже лягаю.

Заратустра слухав того мудреця і сміявся в душі. І сказав він до серця свого:

— Дурнем здається мені цей мудрець із його сорока думками. Та я вірю, що він розуміється добре на сні.

Щасливий і той, хто живе поблизу цього мудреця! Адже він навіює такий сон, що й крізь грубу стіну пройде.

Чари живуть навіть у цій його кафедрі. І не марно сиділи юнаки перед проповідником чеснот.

Мудрість його закликає: щоб мати глибокий сон, не втрачайте пильності. Воістину, якби життя не мало сенсу, й мені довелося вибирати безглуздя, то, ніж таку мудрість, я би вибрав безглуздя.

Тепер мені ясно, чого передусім шукали люди, шукаючи колись учителів чеснот. Міцного сну шукали вони й макоцвітної доброчесності!

Для всіх славетних мудреців за кафедрами чеснот мудрість була сном без сновидінь: іншого сенсу життя вони не відали.

Ще й сьогодні не бракує таких, як отой проповідник чеснот, і не всі вони такі щирі — та час їхній минув. І не довго їм ще стояти — вже лягають.

Блаженні снолюби, бо скоро вони поринуть у сон.

Так казав Заратустра.

ПРО ЗБОЧЕНИХ У ПОТОЙБІЧНІСТЬ

Колись і Заратустра сягнув бентежною думкою по той бік людини — як і кожен, хто вірить у потойбічний світ. Творінням Бога стражденного і замученого видався мені тоді той світ.

Сновидінням видався мені тоді той світ і поетичним творінням Бога — барвистим серпанком перед очима невдоволеного Всевишнього.

Добро і зло, радість і страждання, я і ти — все видалося мені барвистим серпанком перед очима творця. Погляд свій від себе відвернути схотів творець — і тоді сотворив він світ.

П'янка це радість для страдника — відвернути погляд від своїх страждань і забутися. Як п'янку радість і самозабуття я сприймав колись світ.

Світ, відвіку недосконалий, і недосконале відображення одвічних його суперечностей, п'янка радість його недосконалого творця,— таким сприймав я колись світ.

Отак і я сягнув колись бентежною думкою по той бік людини, як і кожен збочений у потойбічність. Та чи справді по той бік людини?

Ох, брати мої, Бог, якого я сотворив, був людським витвором і людським глупством, як і всі боги!

Людиною він був, до того ж злиденною часткою людини й мого «я»: з мого власного попелу й жару постав цей привид. Воістину, не з того світу прийшов він до мене!

Що ж сталося, брати мої? Я переборов себе, стражденного, відніс власний попіл на гору, знайшов у собі яскравіше полум'я. І погляньте! Привид відсахнувся від мене!

Тепер вірити в такі привиди було б для мене, що вже одужав, стражданням і мукою,— тепер це було б для мене стражданням і приниженням. Так я кажу тим, хто збочений у потойбічність.

Страждання і недолугість, а також оте безумно коротке щастя, якого зазнає лише найстражденніший, ось що сотворило всі потойбічні світи.

Втома, що хоче одним стрибком — стрибком у смерть — осягнути все, жалюгідна невідома втома, якій навіть несила хотіти,— ось що породжує богів та потойбічні світи.

Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в тілі,— ось що обмацувало пальцями ошуканого духу останні мури.

Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилось у світові,— ось що чуло, як черево мовить буття.

І тоді воно захотіло головою — й не лише головою — пробитися крізь останні мури, добутися «того світу».

Але «той світ» добре схований від людини — безлюдний, нелюдський світ, небесне ніщо; буття не черево мовить людині,— інакше й саме було б людиною.

Воістину, важко довести будь-яке буття, важко змусити його промовляти. Скажіть мені, брати мої, хіба не найпереконливіше доведені найдивовижніші речі?

Так, це Я, і суперечність та складність цього Я промовляють якнайщиріше про своє буття — це творче, вимогливе, поцінувальне Я, що є мірою і цінністю речей.

І це якнайщиріше буття, це Я промовляє про тіло й прагне тіла, навіть коли говорить натхненно, і мріє, і б'ється потрощеними крильми.

Все щиріше воно, це Я, навчається промовляти,— і що більше навчається, то більше знаходить слів і шаноби для тіла і світу.

Нових гордощів навчило мене моє Я, і тим гордощам я навчаю людей: не ховати більше голови у пісок небесних речей, а тримати її прямо: адже це земна голова, що створює сенс світу!

Нового жадання навчаю я людей — жадання ступити на шлях, якого сліпо трималася людина, хвалити його