Читати книгу - "Селище на озері"

Мисливець одійшов убік, не спускаючи очей з кошлатого велетня. Зубр почекав і, форкнувши, рушив уперед звичною дорогою.

Услід за ним з'явилося кілька самок з телятами. Позаду замикав похід великий і, певно, дуже старий зубр. Він був іще кошлатішим за першого. Одне око він тільки ледь скосив на людину, яка стояла нерухомо.

Коли затихли кроки звірів, Уомі знову ступив на стежку й, затамувавши подих, прислухався до лісового шурхоту.

Скрізь було тихо. Вітер не ворушив ні гілок, ні листя. Лише виводок співочих дроздів тривожно перелітав по кущах, сполоханий стадом рогатих страховиськ, та зелений дятел з писком зірвався зі стовбура і зник у гущавині.

Пополудні Уомі вийшов з-за густого узлісся на високу кручу. У нього захопило дух. Біля ніг, там, унизу, простяглася світла гладінь рідного озера, його батьківщина, колиска його дитинства, щедра годувальниця рідного селища.

Озеро широкою голубою стрічкою вигнулося, як підкова. Кінці його губилися десь далеко за виступами берегів. Звідти долинали голоси птаства. Кигикали чайки і кружляли над самісінькою водою. Табунцями літали качки. Дзвінко висвистували кулики.

Уомині очі лише ковзнули по цьому простору. Укріплений острівець Ку-Піо-Су — ось що прикувало його погляд.

Як і чотири роки тому, димок сірими цівками вибігав із загострених покрівель, розкиданих уздовж усього острівця, з'явилася і нова покрівля.

Уомі з обережності вирішив спуститися в яр, щоб добігти до містка, раніш ніж його помітять жителі.

Але не встиг він ступити й кількох кроків до краю яру, як перед ним виросли дві стрункі постаті: голубоока дівчина в короткій шубці і молодий мисливець, одягнений у лосячу шкуру.

— Хто це? — почувся тривожний оклик.

— Я. Уомі,— пролунало у відповідь.

Ту ж мить мисливець упав на коліна й, охоплений жахом, простягнув перед собою руки:

— Уомі? Душа Уомі чи його тінь? Ти прийшов покарати нас? Уомі! Уомі! Не вбивай брата твого, Текту. Ось сестра твоя, Ная. Не вбивай нас!

Побілілі губи його тремтіли.

— Я не тінь! Я живий. Сам Уомі. Повернувся додому, щоб жити. Текту, брате, не бійся! Я живий...

За мить обидва брати і сестра уже міцно зчепилися руками і засипали один одного запитаннями, на які ледве встигали відповідати. А ще через годину, тримаючись за руки, вони вже бігли містком до селища. Ная і Текту голосно кликали родичів прийти і подивитись.

— Уомі повернувся! Зовсім повернувся! Живий і неушкоджений! Сам Дабу, батько всіх дубів, допомагає йому!

Розбуджені криком собаки здійняли шалений гавкіт. Кричали й верещали діти. З усіх кінців озера до острівця уже повертали носи своїх човнів стривожені криком рибалки. Жінки й дівчата поквапливо вилазили з низьких хижок. Дехто уже кинувся назустріч; попереду всіх бігла напіводягнена Гунда, і світлорусі пасма її волосся, підхоплені вітром, розвівалися за нею.

— Уомі! Уомі! — кричала Гунда, і, тільки-но вони зустрілись на прибережному піску, впала до його ніг немов у маренні, і почала гладити подряпані колючками його коліна.

Коли Мандру почув, що Уомі повернувся, він змінився на обличчі, довго сидів згорбившись на лежанці й тримався рукою за груди.

Дід не захотів чи не зміг вийти до вигнанця. І в той час як Уомі розповідав родичам про свої пригоди, Мандру сидів заплющивши очі. Можна було подумати, що він спить.

Нарешті він розплющив очі. В хижі не було ані душі. Від малого до великого — всі пішли послухати Уомі.

Мандру покликав жінок. Ніхто не озивався. Дід хотів був підвестися, та кволі ноги не слухалися. Мандру важко зітхнув і, крекчучи, повалився на постіль. Він прислухався до голосів, які глухо долинали до нього.

Уомі розповідав про роки, проведені в чужих людей, про те, як вони живуть, що їдять, як вдягаються, про чорну смерть, адже вона одного літа забрала майже половину жителів їхнього селища.

Чотири роки прожив Уомі в тих людей. Вони навчили його багато такого, чого не знав ніхто з жителів Ку-Піо-Су, навіть сам Мандру. Вони навчили його виготовляти кремінну пилку, знаряддя, яким можна пиляти і дерево, й камінь; навчили ставити засідки на птахів та звірів. Вони майстерно роблять дерев'яні пращі для кидання каменів, не такі як у Ку-Піо-Су, а набагато кращі. Камінь з такої пращі летить далеко й влучно. Разом з ними Уомі захищав їхнє селище від бродячих лісових людей. Бродячі напали на селище саме тоді, коли там залишилося мало чоловіків. Лісові люди вже перемагали. Тоді Уомі забіг у якусь землянку, накинув на себе ведмежу шкуру з ведмежою головою і з риком кинувся на ворогів. Ті подумали, що це сам Ведмежий господар, і, охоплені жахом, кинулися до лісу. Тим часом нагодилися чоловіки, які були на полюванні, і спільними зусиллями прогнали бродячих.

Іншим разом йому пощастило врятувати їхнього найстарішого жителя. Дикий вепр повалив його, і Уомі пробив списом серце ошалілого звіра.

За це всі полюбили Уомі й стали вважати його своїм. Жити в них було добре й ситно. Але минуло чотири роки, і Уомі затужив. Йому почали снитися мати Гунда, озеро, селище Ку-Піо-Су. Мати кликала додому, і йому так захотілося побачити все рідне, що він не витерпів. Одного літнього ранку сказав дідам:

— Хочу додому! Мати кличе Уомі. Щоночі кличе.

Діди похитали головами і промовили:

— Мати кличе — треба йти. Матір треба слухати!

Це були добрі люди. Вони казали:

— Ми тебе не затримуємо. Иди!

Раптом з натовпу почулося голосне схлипування. Це плакала Гунда. Всі оглянулися.

— Це правда. Я щоночі кликала Уомі,— промовила вона.

Уомі усміхнувся, стріпнув чубом і вів далі свою розповідь:

— Старий, якого Уомі врятував, дав йому чарівного ножа, такого ще ніхто