Читати книгу - "Ru"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одного дня наші десять мешканців потягнули нас у їхню ванну, звинувачуючи у тому, що ми вкрали рибу, яку їм дали на вечерю. Вони показували на туалетну чашу, кажучи, що вранці риба була там, жива й здорова. То що з нею сталося?
Завдяки цій рибі ми змогли налагодити спілкування. Пізніше батько їх корумпував, давши змогу потайки послухати музику. У темряві я сиділа під піаніно й бачила, як по їхніх щоках, там, де зручно вмостились і безжально закарбувалися жахіття Історії, котяться сльози. Після цього випадку ми вже не знали вороги вони чи жертви, любимо ми їх чи ненавидимо, боїмося чи жаліємо. Вони також не знали, чи визволили нас від американців, чи, навпаки, ми визволили їх із в’єтнамських джунглів.
Однак дуже скоро музика, яка розтискала їхні кулаки, опинилась у вогні, на терасі даху нашого будинку. Вони отримали наказ спалити книги, пісні, фільми, все, що неправильно висвітлювало образ чоловіків і жінок з мускулястими руками, які розмахували вилами й молотами і червоним прапором із жовтою зіркою. Дуже скоро вони знову застелили небо димом.
Що стало з тими солдатами? Звідтоді, як між нами й комуністами споруджено цегляну стіну, багато чого змінилося. Я повернулась у В’єтнам, щоб працювати з тими, хто стояли біля витоків тієї стіни, хто придумали той засіб, зруйнувавши сотні тисяч, можливо, й мільйони життів. Звісно, відтоді як 1975 року штурмові танки вперше проїхали вулицею повз наш будинок, сталося багато перемін. Із тих пір я вивчила навіть комуністичний словник наших колишніх нападників, бо Берлінська стіна впала, бо залізну завісу підняли, бо я ще надто молода, щоб залишатися під гнітом минулого. От тільки в моєму домі ніколи не буде цегляної стіни. Я так і не поділяю любові оточуючих мене людей до цегляних мурів. Вони кажуть, що ті гріють кімнату.
У день, коли я прибула за призначенням у Ханой, мені довелося пройти повз маленьку кімнатку, розкриту на вулицю. Всередині чоловік і жінка складали з цеглин стінку, яка розділяла кімнату надвоє. Стінка щодень росла, доки не досягла стелі. Секретарка розповіла, що це пов’язано з історією двох братів, які надалі не хотіли жити під одним дахом. Матір була безсилою, щоб не допустити цього розставання, можливо, тому що тридцять років тому сама зводила подібні стіни між переможцями й переможеними. Вона померла впродовж мого трирічного перебування в Ханої. А в спадок синам залишила вентилятор без вмикача — старшому і вмикач без вентилятора — молодшому.
Звісно, цегляну стіну між двома братами не зрівняти з тією, що розділяла мою родину й комуністичних солдатів, обидві ці стіни мають різні історії, як і історія старих квебекських будинків, у кожної стіни своя історія. Завдяки цьому відступу я зуміла споживати їжу разом із тими, що були і правою, і лівою рукою Хо Ші Міна, не помічаючи й тіні озлоблення, не бачивши жінок, які подорожують поїздом, тримаючи стару коробку з-під сухого молока «Ґіґоз» так, наче йшлося про чашу з чудодійним засобом. Для чоловіків, які виділи у таборах перевиховання, йшлося справді про чудодійний засіб, навіть якщо в цих коробках було лише підсмажене м’ясо (thit chà bông), кілограм спеченої, розібраної на волоконця і сушеної всю ніч на вугіллі свинини, соленої-пересоленої nuóc mâm (рибним соусом), її вдалося отримати після двох днів вистоювання в черзі, надії і безнадії. У ті волоконця свинини жінки вкладали свою відданість, навіть якщо не були певні, що знайдуть батька своїх дітей у таборі, в який зібралися їхати, не знаючи живий він чи мертвий, поранений чи хворий. На згадку про цих жінок я час від часу готую таке підсмажене м’ясо для синів, аби зберегти й повторити ті жести любові.
Любов, яку знає мій син Паскаль, визначається кількістю сердець, намальованих на картці, чи кількістю історій про драконів, розказаних під пуховим покривалом у світлі ліхтарика. Маю почекати ще кілька років, перш ніж зможу йому розповісти, що в інші часи, в інших краях батьки проявляли любов, добровільно залишаючи своїх дітей, як, наприклад, Хлопчика-мізинчика. Так само як матір, яка серед високих гірських вершин Хоа Ли катала мене по воді за допомогою довгої жердини, хотіла покинути свою дитину, віддавши її мені. Хотіла, щоб я стала їй матір’ю замість неї. Вона воліла оплакувати відсутність своєї дитини, ніж бачити, як та біжить за туристами, намагаючися продати вишиті нею скатертини. На той момент я була юною дівчиною. І серед цих скелястих гір бачила тільки величний пейзаж замість нескінченної любові тієї матері. Часом уночі я біжу довгими смугами землі повз буйволів, щоб покликати й узяти дівчинку за руку.
Я чекаю, доки Паскаль подорослішає на кілька років, перш ніж зможу пов’язати історію матері з Хоа Ли з розповіддю про Хлопчика-мізинчика. Тим часом розповідаю йому про свиню, яка подорожувала у домовині, щоб минути спостережні пункти між сільською місцевістю і містами. Він любить, коли я імітую плакальниць поховального кортежу, які невтішно ридали і кидалися на довгий дерев’яний ящик тоді, як одягнені в білий одяг, з пов’язками на голові, фермери намагалися їх стримати й розрадити на очах в інспекторів, що звикли до видовища смерті. Прибувши до міста й опинившися за зачиненими дверима якогось таємного, щораз іншого помешкання,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ru», після закриття браузера.