Читати книгу - "220 маршрутів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Малий лежав на лікарняному ліжку й уже вив від нудьги. Перш ніж піти, мати всоте поправила йому подушку й ковдру, змусила випити черговий апельсиновий сік — хоч спраги він не відчував, і спитала, чого б йому ще хотілося. Коли вона нарешті зникла за дверима, Міколай зітхнув і втупився в стіну. Бездіяльність така нестерпна! Щоб якось згаяти час, доки прийде Міхал, хлопець почав подумки програвати альбом «Dookie», який знав від першої до останньої ноти. Автоматично вистукував ритм кожної пісні. Трохи заважала витяжка на правій руці, та в його уяві звук ударних був довершений.
У музиці Міколай уже давно чув насамперед партію ударних. Це прийшло само собою: ударні змушували його долоні вдаряти по колінах. Його першим знаряддям стали палички, прихоплені з китайського ресторану, а барабаном — спинка дивана у вітальні. Мати постійно повторювала: «Не псуй меблі!», — та це було сильніше за нього. Почувши в телевізорі музику, він одразу хапався за палички, які завжди лежали на спинці, і допомагав барабанщику. У нього добре виходило. Він відчував ритм і навіть почав ходити до музичної школи, та швидко покинув, адже він уже вмів грати, а вчитель змушував його годинами відпрацьовувати одиничні й подвійні удари! Жах просто.
Ну, а потім вони на півроку поїхали до Граєва, і Міколай забув про гру. Зрештою, у нього тоді були зовсім інші захоплення: Куба Гогой, однокласник із граєвської школи, відкривав йому світ тварин. Його батько був ветеринаром, і в них удома завжди крутилися якісь хворі собаки й коти, у дворі постійно приходили на світ нові малесенькі курчата, каченята, поросята й телята. Сільський світ, який він раніше бачив лише на малюках у підручниках, дивував Міколая, та водночас вабив. Вони з Кубою навіть збиралися стати ветеринарами й відкрити клініку.
Та у Варшаві музика знову повернулася на перший план. Руки хлопця мимоволі вистукували на першій-ліпшій поверхні ритм пісні, що лунала в його думках. Він грав безперестанку, не усвідомлюючи цього, натомість батьки уважно придивлялися до синових рук. Мати вже перестала приречено зітхати, хоч пилюки він вибивав іще більше: Міхал подарував йому справжні палички, із музичного магазину!
Мабуть, це вони прискорили розвиток подій. Батько приїхав на чергові вихідні й побачив Міколая — той, як завжди, вистукував ритм на спинці дивана. Якими словами Кшиштоф переконав дружину — важко сказати, однак вони подіяли. Через тиждень у вітальні Вербицьких з’явився малий барабан. І тут усі зрозуміли, що вони втратили — назавжди! Тепер улюбленим заняттям Міколая було включити якийсь музичний канал і грати до посиніння. Стороннє вухо в цій грі чуло лише партію малого барабана, та Міколай грав на цілій установці. У нього були бочка, альти, том і всі основні тарілки: креш, райд і хай-хет. Переглядаючи веб-сторінки виробників установок, він подумки збирав ідеальну й порівнював її з інструментами відомих рок-груп.
А потім за табель з відзнакою після закінчення середньої школи, Малому подарували справжній хай-хет фірми «Piaste»! Такий, на якому грають його кумири! Ну, може, не точно такий, бо на ньому не написано його ім’я, але й так його щастю не було меж. Тоді він відчув, що стане барабанщиком.
Відтоді Йоланта Вербицька першою віталася із сусідами й за кожної нагоди питала, чи не заважає їм синова музика. Дивно, однак не заважала. Барабан насправді був приглушений, а грати Малому дозволяли лише тоді, коли сусіди були на роботі. Його це шалено дратувало. Особливо вечорами, коли на MTV крутили класну музику, а барабан стояв без діла й припадав пилюкою! Утім, Міколай не заїдався з батьками. Загалом він і так був їм вдячний.
Міхал заглянув до палати й на першому ліжку біля дверей побачив Малого. Нервово прикусив губу, але наступної миті вже широко всміхався, так наче цей випадок абсолютно його не зачепив.
— Алоха, бро!
— Приніс?! — допитувався Міколай. І засяяв, побачивши плеєр і кілька улюблених дисків.
— Ти це мав на увазі? — Міхал діставав альбом за альбомом, а в кінці несподівано виклав Малому на живіт мініатюрний скейт. — Може, знадобиться?
Міколай мовчки подивився на брата. Це був один з тих моментів, коли слова зайві.
* * *Марта Садовська вийшла зі школи. Глянула в бік залізничної станції, ніби сподівалася побачити там Міхала, як він іде цією своєю смішною, ледь хисткою ходою. Але Міхал не йшов. Зазвичай тиха й спокійна вулиця була безлюдною й зараз. Марта звернула ліворуч. Вона збиралася йти додому, та згадала, як Міхал малював колись для неї любовне графіті на стінах і тротуарі, а потім, наче в «козаках-розбійниках», виклав на землі стрілки з моркви й повів її манівцями до школи. Дівчина вирішила повернутися додому цим «морквяним шляхом», пригадуючи місця, де Міхал спреєм вивів:
Марто, я тебе кохаю!
Дощі вже давно позмивали написи із тротуарної плитки, та вона сподівалася, що на якійсь зі стін ще лишився слід від давніх зізнань. Дарма. Або вона забула, де саме вони були, або їх давно зафарбували. Біля будинку на Траугутта Марта зупинилася на довше й дивилася, як працюють робітники. Крізь жовту фарбу проступало ледь помітне «аю!»
— Гов, панянко! Не стійте мені тут-во! Фарба хляпне та й уже! — загукав один із малярів.
Марта перейшла на протилежний бік вулиці й далі стояла та дивилася на стіну, доки «аю!» остаточно не зникло під шаром свіжої фарби.
* * *Міколай ішов коридором, гордо несучи нерухому руку, підв’язану трикутною хустиною. Після трьох днів перебування в лікарні гіпс був наче знаком причетності до якогось таємного братства. На жаль, Міколая досі в нього не посвятили. Він уявлення не мав, що чекає на нього попереду. Адже ми боїмося лише невідомих загроз. Як уявити те, із чим ніколи не зіштовхувався? Якби він міг передбачити майбутні тижні свербіння, залежність від рідних у
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «220 маршрутів», після закриття браузера.