Читати книгу - "Скалаки"

на незнайомого панича, що краяв ножем печеню й жадібно уминав її. Старий селянин давно вже не бачив такої страви. Він думав про свою сім’ю, про охлялу корівчину. Глянув на малого онука, що стояв поруч, і серце дідове сповнилося гіркістю. Він знав, що в них уже на порозі лихий гість, що от-от уже перебереться з хліва до хати голод.

Малий Їра розглядав пишно вбраного чужого пана, аж поки його погляд не спинився на мисці з печенею. У хлопця забурчало в животі. Одвернувшись, він побачив смутне дідове обличчя. Коли старий знову нахилився до печі, хлопчик обережно шепнув йому:

— Дідусю, Марія хоче втекти у вільшник.

— Зажди ще трохи.

Наївшись, молодий князь кивнув своєму камердинерові, щоб той сів та доїв рештки. Печеня швидко зникла в великому роті голодного слуги.

Скалак чув, що молодий князь щось питає в камердинера, але, не знаючи по-німецьки, нічого не зрозумів. Та скоро він узнав, про що була мова: камердинер, раптово обернувшись до старого селянина, швидко спитав його:

— То ви тут допіру співали, як ми під’їхали?

Господар якусь мить дивився на камердинера, тоді спокійно відповів:

— Так, паночку, то ми з онуком псалмів співали.

— Удвох? А нам здалося, що й жіночий голос було чути.— І камердинер уп’явся очима в Скалака.

— Та то, певне, був Їрин голос, паночку; він же ще дитина.

Селянинове обличчя було спокійне; здавалося, він не бреше.

Камердинер знову заговорив по-німецьки. Молодий князь кивнув головою, і звелів слузі подбати про постіль. Його морив сон у теплій хаті після стомливої подорожі на морозі, в заметілі. Камердинер наказав Скалакові постелити їм, а сам, запаливши скіпку, вийшов у хлів — пересвідчитися, чи добре хлоп доглянув пайового улюбленця Гнідого та його Воронька.

Молодий Пікколоміні зиркнув на старого селянина, котрий вимощував якнайвигідніше постіль на старому дерев’яному ліжку. В очах вельможі видно було бридливість. Він глибоко зітхнув, побачивши вбогу постіль. Правда, вона була чистіша, ніж він сподівався від селянської постелі, та йому пригадалося пишне ложе з дорогою запоною в Находському замку. Князь позіхнув і ліниво потягся, наскільки це дозволяв твердий стілець, тоді знову підвів голову й уже уважніше глянув до печі. На нього дивилися великі темні очі, дивилися невідривно, однак без будь-якого захоплення й подиву. На цьому худенькому смаглявому личку не було виразу німого переляку або безтямного зчудування, які він звичайно зустрічав, проїжджаючи іноді селом. І князь чомусь не одвернувся з погордою від сільського хлопчака, що так пильно дивився на нього.

До світлиці повернувся камердинер. Очі його якось незвичайно блищали. Він скоса глянув на господаря, котрий саме стелив другу постіль.

— Усе гаразд, ясновельможний пане. До того ж я пересвідчився, що хлоп збрехав. Вони не тільки вдвох із хлопцем тут співали. Ви, ясний пане, не помилилися, з ними справді співала жінка.

— Що, що? — швидко спитав Пікколоміні й випростав спину.

— У цього старого пройди є вродлива дочка. Я загледів її лиш на одну мить, але, здається, прегарна дівка. Він її ховає.

— Ну, ну, розказуй!

— Тільки-но я вступив до хліва, аж чую, ззаду рипнули двері. Я озирнувся і, хоч у сінях од моєї скіпки було не дуже-то видно, помітив біля хатніх дверей ще одні, до якоїсь комірчини, трохи прочинені, а в тих дверях гарне дівоче лице. Але вона зразу сховалася.

— А справді гарна?

— Здається, дуже.

Сон миттю злетів із князя, його холодні очі загорілися. Думка про невеличку пригоду захопила його. Що дівчина справді могла бути вродлива, він не мав сумніву: йому траплялася в селах уже не одна красуня.

— Кажеш, у комірчині поряд? — квапливо спитав вій, підводячись.

— З ласки вашої, ясновельможний пане, будьте тільки обережні, бо оцим-о довіряти не можна. Візьміть скіпку та вийдіть буцімто глянути на коня. Двері ось тут, біля хатніх. А я цих тут затримаю.

Князь Пікколоміні взяв запалену скіпку й вийшов. Господар, що з недовірою позирав на заїжджих панів, провів його здивованим поглядом.

— Живо, живо, лаштуй постіль, щоб ясновельможний, вернувшися з хліва, міг лягти спочити. Та як ти стелеш, хіба на такому пан зможе заснути?

І звелів Скалакові перестилати наново.

— Так, так, вище в голови... Гей, хлопче, постривай! — гукнув камердинер на Їру, що ступив був до дверей. Кмітливий хлопчак постеріг, як дід моргнув йому, мовби наказуючи: «Вийди за тим паном!»

Їра спинився.

— Подай води!

Старий господар квапливо перестилав постіль. Їра, уважно дивлячись на чужого пана своїми темними очима, подав йому води, тоді знову намірився до дверей.

— Куди ти тікаєш, хлопче? Поможи краще! Он візьми шпагу, поклади на полицю.

Скалак усе поґлядав на двері; тоді схилив голову, наче прислухаючись. Але