Читати книгу - "Диво"

все-таки воно наздоганяло. Ближче й ближче – тук-тук-тук! Уперто, відчаєно, майже в безнадії билося об тверді плити позад Отави, який ішов швидше й швидше, вже чомусь твердо переконаний, що женеться саме за ним, навіть починав уже здогадуватися, хто саме, хоч не був ще певний, але певність тут була зайва, бо однаково знав ці кроки, звідкись давно вже відомий чомусь був йому оцей перестук каблуків, так ніби він тільки те й робив у своєму житті, що наслухував перестуки жіночих каблуків і вирізняв з-поміж них один, той, що колись має почути його в вологій голодній пітьмі на безлюдній алеї приморського міста.

Він ішов так швидко, як тільки міг, прогонисто викидав уперед то одну, то другу ногу, ноги мав цибаті, аж он які; той, хто за ним намірився гнатися, мусив нарешті зрозуміти, що справа його геть програна, безнадійна від самого початку, і воно таки справді, мабуть, так і сталося, погоня мовби почала відставати, перестук позаду ставав тихіший і тихіший, а потім, коли Отава відітхнув уже вільніше, перестук раптом зірвався на безладне спазматичне: ток-ток-ток! – такий звук лунає лише тоді, як біжить жінка, коли вона дивно випрямляє ноги, а тіло її в цей час заточує обережні півкола, їй важко втримати рівновагу, тому вона швидше й швидше викидає наперед штивні ноги і вибиває каблуками: ток-ток-ток, а сама виплітає з заплутаних мережив свого вихитування нелегку доріжку просування вперед.

І цей біг Отава міг би вирізнити з тисячі й мільйона, хоч перед тим ніколи його не бачив і не чув. То бігла вона, ніхто інший.

Він став і повернувся назад. З темряви невиразно наближалося до нього її біле пухнасте пальтечко. Художниця добігла до Отави і, задихана, майже впала йому на плече.

– Це ви? – вдаючи, ніби щойно впізнав її, сказав черство Отава. – Що з вами?

– Я гналася за вами.

– Навіщо? Хто вас просив?

– Ходімо назад. До них.

– Задля цього не варто було вам…

– Справді, ходімо. Так негарно вийшло. Цей Дімка – він типовий ідіот. Я його знаю. Нездара і дурень. Всі нездари такі. Вульгарні забіяки. Ви ж не такий. Все обійдеться.

– Звідки ви знаєте, який я?

– Ну, знаю. Це не важить. Давайте повернемось до них. Вони переживають. Цей – теж… Знаєте, перед жінками завжди всім хочеться якось… Одне слово, чоловікам хочеться подобатися…

– В мене такого бажання не виникало…

– Ну, однаково. Ви дозволите взяти вас під руку? Я вкрай знесилилася.

– Беріться. Але туди я не піду.

– Гаразд. Тоді я залишуся з вами.

– Навіщо?

– Раз я вас наздогнала, то що ж тепер маю робити?

– Те, що робили досі. Скільки вам років?..

– Більше двадцяти, але менше тридцяти, – засміялася вона.

Вони пішли далі вперед, тепер уже вдвох. Таїсина рука грілася біля Отавиного ліктя, обоє мовчали, художниця ще й досі не погамувала своєї задиханості, а може, навмисне дихала прискорено й бентежливо. Отава знов став пришвидшувати ходу, боявся поглянути на обличчя своєї несподіваної супутниці, хоч і знав, що в темряві навряд чи роздивиться його як слід, але лякався її лукавих уст, здавалося йому, що крізь найбільшу темряву побачить він їхній хвилюючий вигин.

– З вами приємно мовчати, – першою обізвалася художниця.

– Так кажуть до дурнів, – Отава тримався суворого тону. Жодної нотки потепління!

– Там мовчанка вимушена, а з вами просто приємно. Ви не подумайте про мене абищо.

– А що я маю подумати? Навпаки, повинен би… – Він мало не сказав «подякувати вам», але стримався, хоч і відчував наплив якоїсь незнаної теплоти, схвильованості, справді був вдячний їй за те, що вона не покинула його самого в таку хвилину; чужа, незнайома людина шукала його в безмежній пітьмі, наздоганяла, розраювала, заспокоювала. Він мав неодмінно сказати їй якісь особливі слова, яких ніколи нікому не говорив, яких не вмів говорити. Він повинен ось тут пообіцяти їй, що ніколи не забуде цієї ночі, не забуде старого платана, твердих білих плит, що стелилися повз нього в холодну вільготну темряву, і перестуку її каблуків по тих плитах.

– Ви мене… – почав він, але знов не докінчив.

– Налякала? – засміялася художниця.

– Ні, – він нарешті наважився, – здивували.

– Ого, – вона, здається, зраділа, – вас здивувати не так легко.

– Чому ви так вирішили?

– А я знаю про вас усе. Крім імені.

– Отава, – сказав він. – Ви ж чули там, у кафе.

– А ім’я?

– Досить і Отави. Звіть, як усі.

– Мене звуть Тая, тобто Таїса. Наче попівну. А батько мій – металіст. Ще й зараз – на заводі. А в дочки – таке смішне ім’я.

Вона непомітно втягувала його в розмову на теми, яких він завжди уникав, вважаючи їх дріб’язковими і не вартими уваги. Сам собі дивуючись, Отава заперечив:

– Чому ж смішне? А от мене, наприклад, батько назвав Борисом. Ви, мабуть, не знаєте походження цього імені. Воно йде від слов’янського – Богорис. Певно, мій батько хотів, щоб у мені були якісь риси бога. Але, як бачите, помилився. Вроди не маю, привабливості – теж.

– Чому ви вважаєте, що боги повинні бути неодмінно вродливі?

– Такими їх малювали. Починаючи від стародавніх греків.

– Грецькі боги не вродливі – вони зжіночені, солодкаві.

– Вам до вподоби вавілонські бикочоловіки?

– Не треба про це, – попросила вона, глибше забираючись йому під лікоть теплою долонею. – Якщо вам не хочеться зі мною говорити, давайте лише помовчимо. А якщо й мовчати неприємно, скажіть.

Вона забрала свою руку від нього, йшла тепер поряд, її пальтечко тьмаво біліло в темряві.

– І взагалі не треба нічого. Ви зараз почнете дякувати мені за добре серце, скажете,