Читати книгу - "Вільняк"

Фелікс похмуро осміхнувся.

— Батьку, на дорозі ще є городяни, — зауважив він. — І мої примари допомагають насамперед їм…

— А Велика бібліотека! — вибухнув Фенбрус, і обличчя йому збуряковіло. — Я все ж наполягаю, щоб ти негайно…

— Я тобі не підлеглий, а ти мені не зверхник! — сказав Фелікс, як відрізав, і Рук подумки відзначив, що син як дві краплі води схожий на батька.

А навколо вже юрмився люд, ловлячи кожне слово родинної гніванки.

— Треба подбати про бібліотечні вози, — вперто правив своєї Фенбрус Лодд, блискаючи очима. — Не вільно допустити, аби пропав бодай один сувій.

— А я кажу, перше мається евакуювати всіх городян, — затявся Фелікс.

— Ну, ну, — раптом озвався тремтячий, але владний голос, і між батьком та сином постав Кулькап власною персоною. — Якщо всім разно взятися до діла, то порятуємо і бібліотеку, і городян, — проголосив старий професор.

Хтось кпинливо пирхнув за його спиною. Обернувшись, усі побачили, що то Громовий Вовкун. Пірат стояв, узявши руки в боки, з глузливою посмішкою на обличчі.

— До вашого відома, зі шляху щойно зняли останніх переселенців, — похмуро сповістив він, — та як ви й далі гризтиметесь щокроку, я не ручуся, що хоч один із них перетне Багнище.

— Розумієте, ми просто сподівалися, — пояснив Кулькап, підходячи до небесного пірата і вітально киваючи йому, — що ви могли б допомогти нам, Капітане… е-е…

— Вовкун, — підказав той. — Громовий Вовкун.

Тінь усмішки промайнула по Кулькаповім виду.

— Ага. Громовий Вовкун. Колись, давним-давно, я мав честь спіткати вашого батька і, якщо не зраджує мене пам’ять, у таку саму лиху годину, як нині.

— Колись ви неодмінно мені про те розкажете, — відповів Вовкун усміхом на усміх. — А тепер, якщо ми чекаємо на бурю, годилося б подбати про безпеку нас усіх. — Він показав бородою на плескувате зверху ворушке пасмо хмаровиння. — А вже потому, — прокричав він, силкуючись заглушити рев бурі, — можна буде побалакати, як нам перебрести Багнище. — Він похмуро всміхнувся. — Якщо буде кому перебредати.

Наперед виступив Фелікс і гучно скомандував:

— Усі чули капітана? А тепер до діла!

Натовп розпорошився, кожне квапливо стягувало вниз свої пожитки і ховалося в ямах, під дошками шоп та перекинутими возами.

— Агов, прив’яжіть-но отих волорогів! — прокричав Вовкун, енергійною ходою рушаючи до живолупів. — Нам вони ще прислужаться.

Фенбрус шатнувся за капітаном.

— Капітане, а вози з сувоями? Не забувайте ж про бібліотеку!

Голос Великого Бібліотекаря потонув у чимраз дужчому ревінні вітру, і Кулькап знову повернувся до Фелікса з Руком.

— Молодці, — похвалив він. — Молодці обидва. Правду мовити, я не був до кінця певний, що ви впораєтесь. Знаєте, на своїм віку я набачився небесних піратів, і добре знаю їхню впертість і непоступливість…

— Ваші слова навівають мені гадки про одного чоловіка, — зауважив Фелікс і сумно зітхнув.

Кулькап порозуміло кивнув головою.

— Постав себе на місце свого батька, — сказав старий професор. — Його заповітна мрія — відродити Велику бібліотеку на Вільних пустищах…

— Ну, для мене це не новина, — відказав Фелікс, і Рук знову почув, як у голосі його друга змагаються різні почуття. — Він же нічого знати не хоче, крім своїх окаянних сувоїв! А як розібратися, то чого вони варті? Звичайні клапті паперу та пергамену. Городяни, себто вже вільняки, зараз важливіші.

— Цілком з тобою згоден, Феліксе, — підтримав друга Рук. Вітер уже майже осушив його обличчя. — Але ж ми все-таки бібліотекарі. І берестяні сувої для нас — ті ж таки живі істоти.

Фелікс пропустив його слова повз вуха.

— Мені треба скочити до примар, — тільки й сказав він і, крутнувшись, почимчикував геть.

Рук обернувся до Кулькапа, зніяковіло знизав плечима і вже намірився бігти за Феліксом, коли це нараз хтось поплескав його по плечі. Хлопець обернувся — перед ним стояли його найкращі друзі — Ксант і Маґда. Вони стояли, а на обличчях їхніх грали широченні усмішки.

— Руку, та невже це ти! — радо скрикнула Маґда. — Під цією корою багна тебе насилу можна впізнати!

Рук усміхнувся своїм друзям.

— Який я радий вас бачити! — промовив він.

На землю спустилася темрява, і вперіщив бучний дощ. Потому пороснув ядерний град, знялася громовиця, і від громових розкотів аж хололо серце. Дорога Багнищем корчилася, рипіла та стогнала, немов чудовисько в агонії, одна по одній валилися його опори. Рук принишк у тимчасовому сховку між Маґдою та Ксантом і видивлявся, що коїться надворі.

— Як ви гадаєте, воно колись скінчиться? — запитав він сумно.

Маґда зітхнула.

— Цікаво, чи повернеться коли-небудь давніша погода?

За криївку їм правили перевернутий віз та важкі солом’яні паки, запнуті засмоленою чаймовиною, закріпленою кілками. Поки що він витримував навалу дикої стихії, та Рук побоювався, що скажений вітрюган може будь-якої миті змести воза, лишивши їх без даху над головою, і порозкидати паки.

— То ти, кажеш, летиш із Професором Світлознавства, — озвався Рук, женучи від себе думки про розбурхану стихію. Бібліотекарські Лицарі не мали собі рівних у кермуванні тендітними небесними човнами, вирізьбленими з летючого мочардерева і обладнані широченними вітрилами з павучої шовковини. Відколи Світокрай спіткала камінна пошесть і величезні судна небесних піратів наказали довго жити, то був єдиний повітряний транспорт.