Читати книгу - "Журавлиний крик"

рани та смерть. Давно вже Пшеничний приглядався, чекав нагоди, вагався й боявсь, але тепер, попавши в цю пастку, остаточно наважився. Своя сорочка ближче до тіла, а життя для нього дорожче за все, і зберегти його можна, тільки кинувши зброю і здавшись німцям. Може, не вб’ють, дарма що стільки балакають про них — Пшеничний не дитина і знає, що й німці — люди.

Вітер усе гудів у вухах, студив обличчя, і, щоб захиститися від нього й поринути в свої думки, Пшеничний знову сховався в окопі. Траншеї він вирішив не копати, хай це робить Глечик, а він уже відкопав своє. Йому тут не шкода лишати нікого — старшина зубатий і в’їдливий, як фельдфебель, Вітька Свист — блатняк і брехун — усе Мурло та Мурло. Правда, він і всіх інших, окрім хіба Карпенка, також називає тільки на прізвиська — Овсєєв у нього Панич, Фішер — Учений, Глечик — Салага, — але ж вони всі молодші, а він, Пшеничний, разів у півтора старший за кожного з них (хіба тільки Карпенко такого ж віку). А Овсєєв і справді панич, розпещений у дитинстві білоручка, здібний до науки і ледачий в роботі; Глечик — зовсім ще дитина, слухняний, але як слід не обстріляний, боязкий, з таким не дуже весело в бою. Фішер — підсліпуватий книжник, з гвинтівки вистрілити не вміє, заплющує очі, коли натискає на спуск — от і воюй з такими. Хіба з ними подужаєш тих, навчених, озброєних чудовою, мов іграшка, закордонною зброєю, автоматами й кулеметами, що стріляють, наче швейні машинки шиють…

У затишку окопу чутно, як недалечко довбає землю Глечик, час від часу порипують од вітру двері сторожки й шумить, висвистує свою осінню пісню сухий бур’ян у канаві. Пшеничний вийняв з кишені й доїв рештки сала і, сплівши руки, притих — віддався журливим думкам.

Недоладно й гірко склалось життя цього чоловіка.

Перші враження від кривди чіпко й довго тримаються в людських почуттях. Іван як тепер пам’ятає те тяжке голодне літо, коли жінки сусіднього села Ольховки з великодня виходили на межі й збирали щавель, кропиву; пухли з голоду діти й старі; чорні й мовчазні від горя, цілу весну ходили в поле повз хутір ольховські мужики. Люди їли траву, товкли кору з дерев, терли полову, раді були якійсь жменьці відвійок, щоб підмішати в трав’янисту огидну страву, склеїти трав’янку. У них на хуторі також було негусто, але трави не їли — дві корови давали молоко, і в коморі в засіках ще щось було. Того літа доля звела тринадцятирічного Івана з сільським хлопчаком Яшкою. І від того, що в свій час Пшеничний помилився, роблячи вибір між ним і батьком, усе подальше життя він гірко нарікав на себе.

Одного разу на якесь свято — Петра чи тройцю — в дрімотне літнє надвечір’я, коли сонце, схилившись до обрію, розтрачує свій пал, тринадцятирічний Іванко повертався на хутір. Незадовго перед тим батьки приїхали з базару, і він одвів на підлісок коня, де спутав його й пустив пастися. Підходячи вже до високої брами садиби, хлопець почув розмову в дворі. До нього долинали жалісливий жіночий голос і часом невдоволене батькове покашлювання. Батько в новій святковій сорочці й жилетці сидів на східцях ганку й смоктав люльку, а поруч, зігнувшись і насунувши на обличчя низько пов’язану хустку, стояла вдова Мирониха — якась їхня далека родичка, — вона плакала й щось просила.

У ту хвилину, коли Іван зайшов на подвір’я, запанувала мовчанка, жінка благально й боязко дивилася на батька, затуливши рота ріжком хустки, а батько сердито, як то відразу помітив хлопець, пахкав клубами диму й мовчав.

«Гаразд, — нарешті озвався він. — Хай прийде. Дам з пуд. А завтра на світанку щоб був тут. Коси не треба, косу мою візьме».

Жінка перестала плакати, висякалась і почала дякувати, а батько підвівся з ганку й пішов.

На другий день ранесенько мати, як звичайно, ласкаво розбудила Іванка на сіннику, подала зав’язаний у рушник сніданок — шматок шинки та окраєць хліба. Він завжди в такий час носив батькові в поле снідати, але цього разу їжі було вдвічі більше. Іванко здогадався, що це помічникові. Робітників вони наймали й раніше — в косовицю, жнива, молотьбу, але тримали недовго: батько був вимогливий, вередливий, сам беручкий до роботи, дужий, і мало хто міг догодити йому.

Вийшовши з вільшняка, Іван побачив наполовину скошений лужок і на краю його — батька та Яшку Тереха. Але, видно, щось там скоїлося, бо вони не косили, а стояли один супроти одного; батько однією рукою держав зламану біля шийки косу, другою — кісся і люто поглядав на Яшку. А хлопчак, у полотняній сорочці, в підкочених до колін штанях, чухав худі груди й виправдовувався:

«Дядечку Супроне, їй-богу, ненавмисне. Махнув, а вона якось ковзнулась об камінь і відлетіла».

«Ледацюга проклятий, лайдак, — кричав батько, трясучи густою злежаною бородою. — Таку косу понівечив! Адже чуже? Га? Якби своє, то інакше б глядів, злидень! Ех ти!»

Він кинув косу, обома руками схопив кісся, замірився і, горлаючи та чимдалі зовсім звіріючи, заходився ним бити хлопця по голові, по руках, якими той затулявся.

Іван відчув, як заклякли від страху, а ще більше від великої прикрості його ноги; він боявся й хотів закричати на батька, щоб спинити його шаленство, йому шкода було тихого, кволого хлопчака, завзятого рибалку, чудового знавця всіх навколишніх лісових таємниць. Але не закричав, а поволі йшов до них, хоч його поривало дременути звідси, щоб не бачити й не чути нічого.

За поламану косу Яшка працював у них зайвий тиждень — стогував, сушив, звозив сіно, потім ще допомагав у жнива. Іван до нього ставився доброзичливо, після того випадку на сіножаті він у душі відчував і свою провину й затаєну невиразну кривду. Вони заприятелювали, ходили разом купатися, ставили на кротів пастки й ніколи не говорили про батька. Іван знав, що Яшка ненавидів господаря, ця його неприязнь непомітно передалася й молодому Пшеничному, він відчував, що батько — зажерливий, злий, несправедливий і що це недобре.