Читати книгу - "Трикутний капелюх"

Змальовуючи своїх героїв, Аларкон намагається об'єктивно розібратися в їхніх вчинках і характерах, співвіднести їхні долі зі звичаями та способом життя співвітчизників. Бажання бути правдивим вступає в неминучий конфлікт з консервативними тенденціями авторського світогляду і породжує властивий повісті іронічний настрій. Так, викликають посмішку сповнені штучності репліки доньї Мерседес, поведінка якої, за вдалим порівнянням самого автора, могла б нагадати лише симетрично обвислі ріжечки мережаної хусточки.

Внутрішня суперечливість авторської позиції ще виразніше позначилася на другій змістовій єдності оповіді, куди входять початкові розділи і деякі авторські відступи в самому тексті твору.

Всі ці місця, об'єднані між собою образом ліричного героя-оповідача, відрізняються від історії дядька Лукаса та сеньї Фраскіти зовсім іншою тональністю. Весела життєрадісність і дотепна усмішка майже зникають. Гумор усе більше заступає іронія, що часом переходить у сарказм, з'являються меланхолійні нотки. На меті в оповідача — ввести читача в конкретно-історичну ситуацію, дати йому чіткі хронологічні орієнтири, оцінити минуле з позицій сучасників.

Постає перед ліричним героєм і проблема оцінки минулого. Правління Карла IV Бурбона, поразка при Трафальгарі, початок наполеонівських війн, які перекроїли карту Європи, — таке коло історичних подій, що є конкретним хронологічним тлом оповіді Недавнє минуле навіює авторові «Трикутного капелюха» складну палітру почуттів. Підкреслено іронічно розповідає Аларкон про зашкарублість життя старої традиційної Іспанії, що, не помічаючи змін, жила далі, як і при феодалізмі, «зі своєю інквізицією, чопцями, з разючою нерівністю перед законами…»

Однак слова письменника позбавлені викривального пафосу. Перед нами вже не колишній юнак, сповнений пристрасного обурення і полум'яної віри в можливість знищити всі вади і забобони «старого режиму». Оповідач, дещо розчарований й іронічний, оцінює минуле з позицій не початку, а кінця століття — це те багате подіями століття, протягом якого Іспанія пережила чимало потрясінь: наполеонівське нещастя, п'ять революцій, роз'єднаних періодами реакції, повалення Бурбонів, перша республіка та ін.

На тлі цих історичних катаклізмів події початку століття втрачають для письменника гостроту і значущість. В оцінці, яку він їм дає, починають звучати навіть ностальгічні нотки — це виявилося в елементах естетизації побуту і звичаїв «доброго старого часу». З костумбристською фактографічністю подаються подробиці патріархального життя невеликого андалузького містечка. Милуючись простотою і невимушеністю звичаїв, Аларкон, наче пензлем художника, змальовує кожну деталь: яєшня, чашка шоколаду з грінками, бісквіти, — створюючи мальовничий натюрморт в традиційному іспанському стилі. Однак, незважаючи на консервативні тенденції у світогляді письменника, повної ідеалізації патріархального минулого в повісті немає. Патетичне уславлення часу, коли «країна жила в злагоді та спокої», завершується іронічним фіналом: «… напрочуд щасливий час… особливо для поетів…» Автор у даному разі іронізує зі свого потягу до зручного й привабливого патріархального світу, створеного уявою поетів. Адже не слід забувати, що в тому світі були й інквізиція, й непомірні податки, й корехідори з їхнім колись жахливим, а нині жалюгідним «символом влади».

Неспроможність як слід розібратися в глибинних соціальних процесах часом вносить в твори письменника відтінки сумніву й розчарування. І ось чим ця неспроможність пояснюється. Аларкон, як свідчить той самий «Трикутний капелюх», зрештою визнає, що у феодальному минулому, яке він хотів би виправдати, є багато такого, що по справедливості суворо засуджено історією. Але до кінця засудити це минуле й побачити прогресивні моменти в сучасному письменникові заважають консервативні переконання — вони є результатом формування його як особистості у відповідному соціальному та політичному середовищі. Від песимістичного погляду на історичний процес стримує Аларкона близькість до народно-демократичного сприйняття. Саме ця народність і надає повісті Аларкона оптимістичного звучання, робить її по-справжньому чарівною й безпосередньою. Через кілька місяців після смерті письменника Алас Кларін, один з провідних представників критичного реалізму XIX ст. в Іспанії, пише: «Ми втратили Аларкона і разом з ним утратили першоджерело особливої привабливості, якого вже ніколи не віднайти. Певна річ, будуть автори, рівні йому, може, навіть такі, що й перевершать його, але разом з собою він забрав ту оригінальність, ті почуття, які давали життя романам цього славетного андалузького таланту. Коли йому щось вдавалося, то вдавалося по-справжньому»,

Олена ОЛЕКСІЄНКО

Правдива оповідь про одну подію, оспівану в піснях і переказану тут так, як воно було.

Небагато знайдеться іспанців, навіть серед людей зовсім неосвічених і неписьменних, які б не чули бувальщини, покладеної в основу цього невеличкого твору.

Вперше я почув її від простого козопаса — він ніколи не бував далі глухого селища, де народився. То був один з тих неосвічених, але хитрих з природи і швидких на витівки селян, які в нашій національній літературі дістали назву «пікаро» і відіграють в ній таку значну роль. Щоразу, коли в селі було якесь свято — чи то весілля, чи хрестини, чи урочистий приїзд панів, — козопас мусив вигадувати якісь кумедні розваги, вистави, смішити людей, співати пісні, розповідати казки. І ось якось увечері на одному з таких свят (а відтоді минуло майже ціле життя… тобто я хочу сказати — понад тридцять п’ять років) козопас таки добре уразив нашу сором’язливість (відносну, звичайно) віршованою розповіддю «Корехідор[1] та жінка мірошника» або ж «Мірошник та жінка корехідора», яку тепер ми й пропонуємо читачу під назвою більш піднесеною і філософською (як того вимагає наш благопристойний час) — «Трикутний капелюх».

Пригадую, наприклад, коли пастух розважав нас своєю розповіддю, дівчата, які там зібралися (усі вже на порі), шарілися по самі вуха, із чого їх матінки зробили висновок, що історія ця трохи переперчена, за що й дали пастухові доброго чосу. Та бідолашний Репела (так звали пастуха) по слово за пазуху не лазив і так їм відказав: нащо ото зчиняти такий гвалт,