Читати книгу - "Трикутний капелюх"

— Хіба ж не так? От погляньте, — наполягав козопас, — що випливає з бувальщини про корехідора та жінку мірошника? Що подружжя мусить спати разом і що жодному чоловіку не буде до вподоби, коли з його жінкою спатиме хтось інший! Ото новина!..

— Справді! — згодилися матусі, зачувши дзвінкий сміх своїх донечок.

— Дядько Репела слушно каже, і ось вам доказ, — зауважив батько молодого, — усім нашим гостям на весіллі, малому й старому, відомо, що цієї ночі, як тільки скінчаться танці, Хуанете і Манолілья обновлять оте пишне ліжко, яке тітка Габрієла тільки-но показувала нашим донькам, щоб вони помилувалися гаптуванням на подушках…

— Крім того, — втрутився дід нареченої, — про всі ці речі, такі звичайні, дізнаються діти з Святого письма і навіть з проповідей, в яких розповідається про довголітнє безпліддя святої Анни, про цнотливого Йосифа, про військові хитрощі Юдіфі і про багато інших чудес — усього зараз і не згадаю. Тому, сеньйори…

— Нічого, нехай, дядьку Репела! — вже сміло загукали дівчата. — Розкажіть ще раз, бо то ж дуже смішно!

— І цілком пристойно! — вів своє дід. — Нічому лихому не вчить ця бувальщина, нічого лихого в ній нема; хто чинить погане, той і покараний…

— Хай вже так! Розповідайте! — змінили гнів на ласку матері — строгі охоронниці хатнього вогнища.

Дядько Репела знову почав розповідати, а після такої справедливої критики усі, хто слухав, погодилися, що присікатися, власне, нема до чого. І це було рівнозначно тому, що оповідач отримав дозвіл цензури.

Минали роки. Мені довелося чути безліч різних версій цієї ж історії про мірошника та жінку корехідора, і завжди з уст сільських та хутірських дотепників, на кшталт покійного дядька Репели; бачив її я і надруковану в різних «Романсах сліпого» і навіть у славнозвісному «Романсеро» незабутнього дона Агустіна Дурана[2].

У всіх версіях суть одна: це трагікомічний, дотепний і вкрай ущипливий урок моралі, одна з тих драматичних моральних проповідей, які так полюбляє наш народ; проте форма, розвиток дії і окремі деталі дуже, навіть разюче відрізняються від оповіді нашого Репели, настільки відрізняються, що козопас не зміг би розповісти цю історію в своєму селищі в жодній з тих версій, навіть друкованих, без того, щоб пристойні дівчата не позатуляли собі вуха або ж їхні матінки не видряпали йому очі. От як роздули і перекрутили неотесані невігласи з інших провінцій оту бувальщину, яка так принадно, дотепно і невинно звучала в класичному викладі Репели!

Давно вже я мав намір правдиво відтворити дійсність і повернути цьому мандрівному сюжету його первісний вигляд, у якому, поза всяким сумнівом, якнайкраще дотримано усіх правил пристойності.

Така історія цієї книжки… Нумо ж до діла; тобто я хочу сказати, шановний читачу, що починаю повість про корехідора та жінку мірошника, сподіваючись на твій справедливий суд, і от, «коли ти прочитаєш її та перехрестишся більше разів, ніж при зустрічі з самим сатаною (як казав Естебанільйо Гонсалес[3], починаючи свою повість), то, можливо, визнаєш її достойною і гідною побачити світ».

Починалося наше насичене подіями сторіччя, яке зараз хилиться вже до заходу. Рік точно не відомий: тільки, очевидно, трапилося це після 1804 і раніше 1808 року.

Правив тоді в Іспанії ще Карл IV Бурбон — «З ласки божої», як було викарбувано на монетах, а можливо, й з ласки Бонапарта, який чи то забув про нього, чи то був дуже до нього прихильний — так писали французькі газети. Інші ж європейські володарі, нащадки Людовіка XIV, вже загубили свої корони (а найстарший з них — і голову), в тій бурі, яка лютувала над нашою спорохнявілою частиною світу, починаючи з 1789 року.

Винятковість становища нашої батьківщини в ті часи виявлялася ще й в іншому. Солдат революції, син якогось корсіканського адвоката, переможець при Ріволі, Пірамідах, Маренго і в добрій сотні інших баталій, щойно увінчав себе короною Карла Великого і наново перекроїв Європу — він створював і знищував цілі держави, перекреслював кордони, вигадував нові династії, і всюди, де промчався він на своєму бойовому коні, подібно до смертоносного землетрусу чи «антихриста», як називали його північні держави, — всюди змінював він назви країн, спосіб життя, помешкання, звичаї і навіть одяг народів… Проте батьки наші (царство їм небесне) були далекі від того, щоб боятися чи ненавидіти його, ні, вони тішилися, славлячи його надзвичайні подвиги, ніби йшлося про героя рицарського роману або про події на іншій планеті, — їм і на думку не спадало, що коли-небудь він рушить на Іспанію і лютуватиме тут так само, як у Франції, Італії, Німеччині та інших країнах. Раз на тиждень (інколи двічі) до найбільших міст Піренейського півострова прибувала пошта з Мадріда, а з нею — який-небудь номер «Газети» (вона теж не була щоденною). З «Газети» міська верхівка дізнавалася (при умові, що «Газета» про це сповіщала), з’явилася чи зникла ще якась держава за Піренеями, відбулася чи ні ще одна баталія, в якій брали участь шість або вісім королів та імператорів, і дізнавалися також, де перебуває Наполеон: в Мілані, Брюсселі чи Варшаві… Що ж до іншого, то наші батьки жили на старий іспанський лад, за прадавніми звичаями, не поспішаючи, в мирі та ласці божій, зі своєю інквізицією, ченцями, з разючою нерівністю перед законами, привілеями, особливими правами і пільгами, відсутністю будь-якої громадянської чи політичної свободи: як і раніше, вони однаково корилися і преславним єпископам, і всемогутнім корехідорам (владу яких не дуже легко було розмежувати, бо й перші, й другі втручались і в мирські, і в духовні справи); як і раніше,