Читати книгу - "Таємниці розкриває санскрит, Степан Іванович Наливайко"

українців стільки прізвищ Цар, Царук, Царик, Царко, Царевич, Царенко, Цариченко тощо. Це означає, що предки їхніх теперішніх носіїв належали саме до воїнського стану, а не до жрецького, брахманського. Хоча в українців вистачає прізвищ, назв і фразеологізмів, пов'язаних і з брахманами. Це і божі люди в українському фольклорі — рахмани, і прізвища Рахман, Рахманин, Рахманюк, <16> Рахманець, Рахманенко, засвідчені в запорозьких козаків і сучасних українців; це і с. Рахмани на Волині, м. Рахманів, де 1619 року архимандрит чернігівський Кирило Транквіліон Ставровецький видав «Учительне Євангеліє» — збірку своїх проповідей; Рахманівка на Дніпропетровщині та Рохманів на Тернопільщині; це і Рахманський Великдень, із яким пов'язані фразеологізми: «На Юра-Івана, на Рахманський Великдень», «Віддам на Рахманський Великдень», а також «Постимося, як рахмани», «Рахманна земля», «Рахманний кінь» і навіть «Рахманна журба» в сучасних поетів.

Олекса Воропай доходить висновку, що Рахманський Великдень — залишок стародавніх, ще дохристиянських вірувань українців (Воропай, 48–50), а Степан Килимник підкреслює, що найбільш характерне й загадкове те, що Рахманський Великдень відомий тільки в Україні, причому з дуже давніх часів (Килимник, 221). П.Чубинський відзначає, що серед українців існує звичай Великої Суботи кидати шкаралущу з яєць у річку, і ця шкаралуща через три з половиною тижні допливе до рахманів, а ті почнуть відзначати своє свято — Рахманський Великдень (Чубинський, 218).

У народній пам'яті українців, очевидно, збереглася згадка про те, що рахмани- брахмани живуть на півдні, біля Чорного моря. Саме тут упродовж майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е., існувала колись могутня Боспорська держава, до якої входили численні сіндо-меотські, тобто індоарійські племена. А в пониззі Дніпра античні автори засвідчують існування держави, яку вони називають — Сіндика. <17>

Українські дандарії, індійські кияни

Упродовж тисячоліть територія сучасної України знала чимало народів і племен, серед них і найдавніші, зафіксовані античними авторами. Лише в Тавриці, сучасному Криму, римський історик І ст. Пліній Старший нараховує понад три десятки різних племен. В Україні, без перебільшення, відбилися глибинні явища слов'яно-іранських, кельтсько-слов'янських, тюрксько-давньоруських та інших взаємовпливів і взаємозв'язків. Проте Північне Причорономор'я характеризується не лише цими взаємозв'язками. Як слушно зазначає український дослідник Олексій Стрижак, «сучасна наука, очевидно, ще до кінця не збагнула як грандіозності, так і сміливості тих так званих індоарійських лінгвістичних (і не тільки!) проблем Північного Причорномор'я, які щойно встали на весь зріст перед численними дослідниками його старовини» (ЕГС, 12). Інший дослідник, уже російський, Олег Трубачов, і собі додає: «Безсумнівна за всіх можливих коректив наявність іранців у Північному Причорномор'ї легко може викликати також думку про стародавню наявність десь у часовій і територіальній близькості їхніх індоарійських родичів, праіндійців» (О синдах, 41). Збірник «Гідронімія України в її міжмовних і міждіалетних зв'язках» коротко резюмує: «Так чи інакше в центрі гідронімної системи Скіфії виявився новий аспект міжмовних зв'язків найдавнішої доби, який веде нас не тільки в сіндо-меотський світ Азово-Чорномор'я, але й у таємничий світ індоєвропейської прабатьківщини, місце якої шукають у Північному Причорномор'ї, звідки давно вимандрували предки сучасних індійців та іранців, перетнувши Північний Кавказ, береги Каспію, Середню Азію…» (ГУ, 19–20).

Проте, як виявляється, предки сучасних індійців не всі залишили територію Давньої України — частина їх лишилася і взяла активну участь в етногенезі українського народу. Вважається, що індоарійці вирушили в далекий шлях до Індії в середині ІІ тис. до н. е., але їх постійно згадують пізніші джерела, зокрема, той же Геродот, коли каже в V ст. до н. е., що скіфи, які жили в Тавриці, по льоду переїжджають через Боспор Кімерійський (Керченську протоку) до Сіндики на Таманському півострові <18> (Геродот, 194). Численні сіндо-меотські, тобто індоарійські племена, входили до Боспорського царства, могутньої колись держави на півдні України; держава ця існувала впродовж майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е., а столицею її було місто Пантикапей, пізніший Керчев, теперішня Керч. Посвячувальні боспорські написи зберегли чимало свідчень саме про ці сіндо-меотські племена, особливо з IV ст. до н. е. Вони включаються до титулатури боспорських царів Левкона І (389–349) та його сина Перісада І (344–311). Так, у написах 1037 та 1038, знайдених на Тамані, Левкон І означається як «архонт Боспору й Феодосії, цар сіндів, торетів, дандаріїв і псесів» (КБН, 599–600). Напис на мармуровому постаменті, знайденому в Керчі 1843 р., мовить: «Левкон, син Перісада, відбувши термін свого жрецтва, присвятив цю статую Аполлону Лікарю, при Перісаді, синові Спартока, архонтові Боспору й Феодосії, цареві сіндів, усіх меотів і фатеїв». Цей напис під № 25 у «Корпусі боспорських написів» датується ІІІ ст. до н е. Напис № 39 на плиті з білого мармуру, знайдений у Керчі, повідомляє: «Великому цареві Аспургу, другові римлян… який царствує над усім Боспором, Феодосією, сіндами, меотами, тарпитами, торетами, псесами й танаїтами, який підкорив скіфів і таврів». Датується напис І ст. до н. е., оскільки роки правління Аспурга — 8 р. до н. е. — 38 н. е.

Подібних написів лише в КБН — два десятки. Показове й те, що на деяких із них зафіксовано й імена, пов'язані з етнонімом сінди. Так, напис № 1137, який знайдений у Анапі й зараз зберігається в Керченському музеї, подає серед переможців спортивних змагань на честь Гермеса сім носіїв імені Сінд та чотири — Сіндок. Ще в одному написі фіксується ім'я Сіндей.

Окрім сіндів, особливе зацікавлення викликають у цих написах дандарії, що теж відносяться до сіндо-меотських племен. Як засвідчують давні джерела, жило це плем'я на території від Меотиди (Азовського моря) до Кавказу. Першу згадку про нього знаходимо ще в Гекатея Мілетського (бл. 546–480 рр. до н. е.) — давньогрецького історика, географа й мандрівника. За ним, дандарії жили поруч із сіндами. У своєму «Житті Лукулла» Плутарх (І ст. до н. е.) згадує вождя племені дандаріїв на ім'я Дандарій, з чого видно, що місцеві ватажки нерідко мали імена, які збігалися з назвою племені. Згадує про дандаріїв і римський письменник Тацит (бл. 55-120 рр. н. е.), який пише, що саме в дандаріїв знайшов 49 року притулок цар Мітрідат. Пліній, римський учений і діяч І ст. згадує дандаріїв як «назву народу в області нижньої Кубані й Меотиди».

Залишили дандарії сліди