Читати книгу - "Теорія українського кохання, Микола Володимирович Томенко"

червня 1844 року, надісланому з Яготина, читаємо: «Итак, Вы решаетесь печатать «Слепую»… Посвящение прекрасно и гармонирует с содержанием милой Оксаночки; — я непременно примусь за малороссийский язык; я хочу наслаждаться всеми Вашими цветами; я представляю себе, как будет грудь болеть от чтения «Совы». Вы изобрали один из тех случаев, из которого поэт и такой как Вы может извлечь… глубокое, раздирающее, что от… таких… там, в вечности, будет царство радости, а здесь блаженные плачущие». Варвара постійно підкреслює свій душевний зв'язок із Тарасом Григоровичем не лише змістом і стилістикою листів, але й підписами, як-то: «Вам душею віддана», «Щиро віддана Вам» тощо. Поет у листуванні з княжною більш стриманий, лише інколи відвертий: «…потому что я в глубине души уважал ваш благородний ум, ваш вкус и ваши нежно возвышенные чувства…» (7 березня 1850 р.). Ці взаємини недомовленостей дали підстави Рєпніній зізнатися: «…Коли б бачила з його боку любов, то може, відповідала б йому пристрастю». Насправді, і Варвара, і Тарас знали, що їхнє кохання залишиться нерозділеним, бо є батьки, оточення, різний суспільний статус… Розв'язка їхнього кохання, що не відбулося, хрестоматійна. Варвара Рєпніна не вийшла заміж і знайшла себе у релігії, Тарас Шевченко залишився одинаком…

Під час десятирічної солдатчини Шевченко закохався в Агату Ускову, дружину тамтешнього коменданта форту. Про свої почуття до ніжної, симпатичної Агати поет із захопленням пише: «Ця най-прекрасніша жінка для мене - справжня благодать Божа. Я покохав її високою чистою любов'ю». Вони зустрічалися мало не щодня, отримуючи насолоду від спілкування один з одним. Але їхні стосунки були нетривалими. Шевченка чекало розчарування: розмови і плітки щодо їхніх частих прогулянок отруювали життя, і Агата вирішила припинити зустрічі. Тарас сприйняв це як зраду.

Через деякий час, після повернення із заслання в Казахстан, у Нижньому Новгороді Шевченко знайомиться з акторкою Катериною Піуновою, якій було 17 років. Вона підтримує ідею Тараса зіграти в українській виставі і захоплено вчить роль Тетяни з «Москаля-чарівника». Задум поставити цю виставу підтримує близький друг поета актор Михайло Щепкін. Її прем'єра проходить блискуче, Шевченко пише відгук для преси і, засліплений власною уявою про глибину стосунків з Катериною, надсилає їй листа з освідченням у коханні (бібліографи поета зазначають можливість того, що цей лист написаний іншою людиною). 45-річний Тарас Шевченко пише Катерині Піуновій: «…я вас люблю и говорю вам это прямо, без всяких возгласов и восторгов. Ви слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изьяснений в любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня высочайшее счастье, и отказаться от зтой мисли трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастье не поправиться вам и если возвращенная мне вами книга виражаєш отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам…».

Після відмови Катерини Піунової Шевченко вже не шукає кохання, він прагне сім'ї, сім'ї української на власній батьківщині. Можливо, тому, що перше і останнє справжнє кохання народилося і померло в юнацькій намріяній Україні, до якої Тарас завжди хотів повернутися і якої насправді вже не існувало.

Що стосується останнього періоду життя Шевченка, про який багато й по-різному пишуть вчені, то, на мій погляд, все досить просто. Поетове розуміння неможливості за життя осягнути того ідеального щастя та спонукало його до думки домогтися хоча б малого: повернутися в рідні краї разом із людиною, яка сприймала б обов'язкові для нього національні цінності. Саме тому, шукаючи собі опори під кінець життя, Тарас думає більше про українськість своєї супутниці та її селянське походження. В листі до Варфоломія Шевченка поет пише: «Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднати з собачою панською кров'ю. Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті».

В цьому контексті показовим є лист Тараса Григоровича до дружини Михайла Максимовича.

«Вельми і вельмишановная і любая моя пані Маріє Василіївно!

Спасибі вам, моє сердце єдинеє, за ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі походжаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте та про мене, сироту одинокого на чужині, не забуваєте. Спасибі ж вам ще раз, моє серце єдинеє.

Якби це ви згадали про те, що я просив вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего діла, то це було б так. А ви, мабуть, уж і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві, а то як ви не ожените, то й сам бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій Горі. А ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемося. Бачите, як просто й гарно. Зробіть же так, моє серце єдинеє. Не забудьте ж, моя голубко сизая, моєї великої просьби і мене, іскренно вашего».

В останні роки Шевченкового життя вже не було пошуку кохання, були пошуки сім'ї або дружини. Всі сватання поета до українських кріпачок не дуже цікаві щодо пояснення його бачення і розуміння кохання, тому про них немає сенсу тут переповідати.

Українське кохання як форма національного міфу

Ідеалом українського кохання-любові є прагнення здобути любов, не втративши кохання.

Микола Томенко

Проблема розуміння кохання-любові розглядалася і в порівнянні зі специфікою та традиціями інших народів. Ще в середині XIX століття Михайло Костомаров у дослідженні «Дві руські народності» виводить любов до жінки саме з поетичності українця. Зокрема вчений пише про те, що для росіян, на відміну від українців, притаманна закоханість у «тілесну красу», а жіноча краса «рідко коли підноситься понад матерію» І «рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу до жіночої