Читати книгу - "Теорія українського кохання, Микола Володимирович Томенко"

Недарма поема Лесі Українки «Бояриня» була зупинена цензурою Російської імперії: у ній поетеса показала, наскільки різні статус і сприйняття жінки в українському та російському суспільствах. Оксана, головна героїня твору, яка не витримує моральної атмосфери і приниження гідності жінки під час свого московського життя, помираючи, каже своєму чоловікові:

«… як я вмру, то ти не бери вже вдруге українки, візьми московку ліпше… всі ми ріжемо словами, а тут жінки плохі, вони бояться…».

Ця різниця, так добре помічена Лесею Українкою, була зумовлена принципово іншим укладом життя. «При природному доборі молодих, — зазначає Володимир Янів у «Нарисі до історії української етнопсихології», — скоро зачало грати основну роль кохання. В Україні молоді люди одружувалися за взаємною згодою, при доборі на дальший план відходила фізіологічна любов, а на перший план висувалися моменти духовного порядку, бо ж заздалегідь молоді були свідомі того, що мають жити весь вік разом. Більше того, він зазначав, що статева мораль в Україні досягла високого рівня й особливо чеснотливістю відзначались українські дівчата та заміжні жінки. Велику роль також у збереженні статевої моралі відігравала громадська думка».

Сергій Єфремов, аналізуючи цю проблему на основі української народної поезії, писав: «Така зворушлива чистота почувань надає надзвичайно глибокого еротичного характеру українській народній поезії — надто пісням про кохання, таким же в масі своїй чистим і високим навіть тоді, коли торкаються подій з самої природи своєї, на людський погляд стидких і сороміцьких».

В українському фольклорі досить розвинутий міф про вірність закоханих, що й після смерті живуть спільно, як дерева чи квіти.

Почуттєвість та ірраціоналізм мали наслідком особливе сприйняття українцями власного інтимного життя. Іван Мірчук у «Світогляді українського народу» зауважує: «Українці приступні найглибшим відрухам любови, що грає провідну роль в їх духовому житті, але часто це чуття обертається з якоїсь маловажної причини в свою протилежність, у розумово незбагненну, але чуттєво зрозумілу ненависть».

Така національна особливість не залишилася непоміченою й іноземними вченими. Роберт Плен, аналізуючи творчість Осипа Турянського, між іншим зазначав: «Символізування найвищих ідеалів людства в образі жінки й дитини — це, оскільки я знаю український народ, спеціальна українська риса».

Цей поетичний, емоційно-піднесений зміст інтимних стосунків в українській традиції підводить нас до ще однієї проблеми розрізнення понять кохання і любов. Відразу застережемо, що в різні часи, в різних регіонах України вони сприймалися і тлумачилися неоднаково. Скажімо, у творах буковинської письменниці Ольги Кобилянської та деяких інших митців кохання як поняття майже не фігурує, а епітети кохані, коханий — то синоніми слів рідні, рідний.

Пантелеймон Куліш — один із тих, хто свідомо по-різному тлумачить ці два поняття. У поемі «Великі проводи» він пише:

Або у поетичних рядках «До Марусі Т.»:

Водночас поява цих двох близьких за змістом понять (згадаймо, що англо- чи російськомовна культури не мають подібного феномену) не випадкова. Це лише пояснює світоглядну, культурну межовість України, наявність впливу різних культур і мов в українських духовних традиціях, де присутні любов як ключове поняття російського (євразійського) культурного простору та кохання — східнослов'янського (центральноєвропейського) культурного світу. Особливість і специфіка української ситуації полягають у тому, що вплив двох різних традицій разом із суто національними українськими цінностями спричинив появу унікального прецеденту — відмінного, подвійного тлумачення характеру інтимних стосунків.

Над цією проблемою розмірковувало багато відомих українських діячів культури. Зокрема Володимир Винниченко, перебуваючи в Будапешті, в щоденнику від 7 квітня 1918 року писав: «Кохання — це зойк крови, це бездумний, непереможний голос тіла, це наказ вічности, яка не допускає опору собі… Любов — це вростання, це просякання до найтемніших куточків однієї істоти другою…».

Таке трактування досить цікаве, але далеко не вичерпне і значною мірою не адекватне. Для того, щоби більш повно означити межі розуміння вищенаведених понять, доцільніше використати принцип семантичного, лексичного та філософського порівняння словосполучень зі словами кохання та любов.

Тут ми не беремо до уваги того, що поняття любов використовується і як мовне означення ставлення до офіційних інституцій чи конкретних предметів. Водночас не аналізуємо звичних слововживань: любов до краю, до батьківщини; любов до книги, поезії тощо. Таке використання загальновизнане, хоча і тут є винятки. Зокрема, багато поетів намагалися перенести до сфери почуттєвого світу й поняття Україна. Микола Вороний у своїй поезії «Ти не моя!» впровадив таке тлумачення поняття кохання:

Виходячи з традиції вживання цих двох понять і змістовного навантаження, якого вони набувають у поезії, літературі, фольклорі можна твердити: кохання характеризується поетичним та ірраціональним змістом стосунків; почуттєвістю та романтизмом як невід'ємними рисами. Статеві стосунки ніколи не були домінантою в коханні, хоча завжди мали неповторне і загадкове звучання. Кохання — це самозречення, це принесення себе в жертву своїм почуттям і пристрастям; любов - взаємопідтримка, прагнення щонайперше допомогти, а вже потім —