Читати книгу - "Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відповів: «Ніщо на світі,
Тільки крім тієї скелі,
Крім тієї скелі, сину».
І, поглянувши на його
Зором мудрим і спокійним,
І, спиняючи свій погляд
На його красі і силі,
Він сказав: «О Гайавато!
Та невже ж ніщо на світі
Загубить тебе не може?»
Обережний Гайавата
Не сказав йому ні слова,
Він, замислившись, промовчав
І сказав: «Ніщо на світі!
Тільки той комиш, Епоква,
Очерет отой високий».
І як тільки Меджеківіс
Простягнув до його руку,
Гайавата крикнув з жахом,
«Ка́го, ка́го! Не торкайся!«
«Годі,- кинув Меджеківіс,-
Заспокойся,- я не стану».
І пішли розмови знову,
Полились згадки-розмови...
Про товстого Шавондазі,
І про Вебона згадали.
Пригадавсь Кабібонокка,
І згадалася Венона...
Як вона на світ родилась,
Як вона умерла журно.
І озвався Гайавата:
«О лукавий Меджеківіс!
Ти се люто вбив Венону,
Ти зірвав весняну квітку,
Розтоптав її ногами!
Признавайся, признавайся!»
І признався Меджеківіс,
Тихо голову він сиву
Опустив з глибоким смутком:
Що ж, мовляв, я винен, сину.
Грізно глянув Гайавата,
Швидко встав, і в ту ж хвилину
Руку він заніс на скелю
В рукавицях, Мінджікевон.
Розломив її верхів’я,
Розтрощив її на скалки
І почав на батька кидать.
І, як вугіль, розпеклося
Гнівом серце Гайавати.
Та каміння Меджеківіс
Гнав назад своїм диханням,
Гнав їх бурею дихання,
Гнав назад на Гайавату.
Він схопив Епокву в руку,
Вирвав він її з корінням
Понад річкою із мулу.
Сатаніючи, він вирвав...
Син дивився і сміявся.
І почався бій смертельний
Між Скелястими Горами.
Сам Орел Війни могутній
Знявся з клекотом і криком,
З диким криком сів на скелі
І почав крилом він бити.
Наче дерево у бурю,
Розрізав комиш повітря,
Наче град, летіло з скелі
З тріском, гуркотом каміння.
І гула земля навколо,
І по горах гуркотіння
Розлягалося луною,
Озивалося: «Бем-вава!»
І знемігся Меджеківіс.
Відступати став на Захід,
Став тікати він по горах,
Оглядавсь і знову бився,
Три дні бився, одбивався,
Поспішаючи на Захід,
До кордону володіння,
До кінця землі, де сонце
У червонім блиску тоне
На ночівлю в синім небі,
Опускаючись, як вранці
Опускається фламінго
На своє сумне болото.
«Годі, годі, Гайавато! -
Крикнув голосно нарешті.-
Ти мене безсилий вбити!
Смерть безсмертного не займе!
Я хотів лише дізнатись
Про твою відвагу-силу,
І ти вартий нагороди.
Повернись в свою країну,
До свого вернись народу,
І живи, працюй з народом!
Ти річки розчистить мусиш,
Обробити йому землю,
Вбити всіх страховищ диких,
Вбити всіх гадюк - Кінебік,
Як убив я Міше-Мокву,
Велетенського Ведмедя.
А коли твій час настане
І засяють над тобою
Очі Погока із ночі,
Поділю з тобою царство,
І царем тоді ти станеш
Над Ківайдіном навіки».
От такий-то бій відбувся
В дні страшні, колишні Ша-ша,
В сиві дні, давно минулі,
В царстві Західного Вітру.
Але слід страшного бою
І тепер мисливець баче
По шпилях і по долинах,
Баче він комиш високий
На ставах і над річками,
Баче він від скелі скалки
По шпилях і по долинах.
І на Схід, у рідну землю,
Йде веселий Гайавата,
Він забув про гнів пекельний,
Він забув про помсту люту...
Йде в свій рай, а все навколо
Його радістю вітає.
Тільки раз на мент загаявсь,
Тільки раз він зупинився,
Щоб купить в краю Дакотів
Гострих клюг 3 собі на стріли;
Там, в долині, де сміялись
І летіли вниз, в безодню,
Між зеленими дубами
Водоспади Міннегаги,
Жив старий Дакот суворий.
Він робив до стріл голівки
І клюги із халцедону
Та із яспису міцного,
Він виточував їх рівно
І загострював, як голки.
Молода дочка жила з ним,
Прудконога, наче річка,
Вередлива, наче бризки
Водоспадів Міннегаги.
У очах як вугіль чорних
Світло й тіні в неї грались,
А свавільний ніжний голос
То дзвенів веселим сміхом,
То палким, дражливим гнівом.
Батько в шану водоспадів
Дав ім’я їй - Міннегага.
І невже оце заходив
Гайавата в край Дакотів,
Щоб купить до стріл голівок,
Гострих клюг із халцедону
Та із яспису міцного?
Не того, щоб потай глянуть
На красуню Міннегагу,
Стріти погляд полохливий
І почути її поступ
За запонкою в вігвамі,
Як на срібну Міннегагу
Часом дивляться крізь віти,
Як до співу водоспадів
Прислухаються з-за лісу?
Хто розкаже, що ховає
Молоде юнацьке серце,
Хто б сказав, про що в дорозі
Мовчки марив Гайавата?
Все Нокоміс розказав він,
Як додому повернувся:
Про борбу і про розмову
З Меджеківісом могучим.
Та про дівчину, про стріли
Не промовив він ні слова!
V
ПІСТ ГАЙАВАТИ
Ви почуєте переказ,
Як в густих лісах постився
І молився Гайавата -
Не за успіх в полюваннях,
Не за славу й перемогу,
А молився він за долю
Всіх країн і всіх народів.
Перед постом збудував він
Із гілля курінь для себе
Над блискучим Гітчі-Гюмі.
В дні весни, тепла і цвіту,
В май веселий, в Місяць Листя
Збудував вігвам собі він
І в півснах, в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь», після закриття браузера.