Читати книгу - "Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко"

– Вєріш совєсті, боярін, как пєрєд отцом родним.

– Знаю, знаю. Говоріть ти умєєш.

Воєвода повернувся і, важко піднявшись по східцях, зайшов до Приказу.

Діти боярські пошепталися поміж себе і пішли геть від Приказу. Перейшовши майдан, вони завернули за ріг вулиці і зайшли у шинок, що його не було видно з вікон Приказу,

Коли воєвода увійшов до Приказу, дячок, що писав там за столом, устав і низько вклонився.

– Здравствуй, Мітріч, – поздоровкався з ним воєвода, – а гдє же другіє дьячкі, что-й то іх нє відно?

– Сємєнича я, по твоєму пріказу, боярін, послал допросіть лю-дєй, что убєглі із Азова… – відповів за дячка піддячий. – Ти вєлєл нє допускать іх в город, пока нє вивєдают, нєт лі там, в Азовє, морового повєтрія.

– Так, так… Помню. Нє вєрнулся єщє Сємєнич-то?

– Нєт.

– А другой?

– Другой… Нє знаю, как і сказать тєбє, боярін. Запьянствовал.

– Чтой-то часто больно? Давно батогі по ньом плачут. Ужотко вєрньотся. Ну что, єсть вєсті какіє?

– Пріходілі тут чєркаси с осадчім своім Старочудновим. С ватагой своєй он сєйчас на Подолє стоіт.

– Что ж єму надобно?

– Нє тєрпітся. Спрашівал, нєт лі вєстєй от бєлгородского воєводи.

– Іш, скорий какой. Мєсяц назад только отпісалі князю, уже і отвєт єму подай! Дівіт мєня нє мало Розрядний Пріказ Московскій. І льготи етім чєркасішкам всякіє, і вольності. Моя б воля – дал би я ім вольность: запісал би іх всєх в холопи крєпостниє.

– Хе, хе! – засміявся піддячий.

– Чєго смєйошся? Право слово.

Воєвода позіхнув і перехрестив рота.

III. В ШКОЛІ І ДОМА

Білгородська криниця. – Старий Харків. – Дорош та півень. – Школа. – Мандрівний дяк. – Цурка. – Людинахор. – Стара шкільна наука. – Горщик з кашею. – Бровко. – У садку коло шинку. – Дорошів батько. – Наскок татар на чумацьку валку

Забарившись з купанням і на пасіці, Дорош зовсім забув про те, що йому треба йти до школи. Звичайно, він не дуже поспішав туди, але тепер він побіг, як лоша. На це було багато причин: перше те, що він занадто спізнився, і йому, мабуть, буде хльос від бакаляра; друге – це було вже приємніше – він жадав розповісти товаришам про те, як запорожець наклав кацапам; і третє – це було найприємніше – похвастатися, що він навчився плавати.

Він швидко пішов дорогою, що лягла попід самою горою. Праворуч від нього підіймалася глиняна круча, і ліворуч були садки й пасіки козаків. Він спинився тільки на хвилину коло криниці, що вибивалася з-під кручі і прозорим струмком вибігала на сірий порошний Шлях.

Коли Дорош підійшов до криниці, біля неї стояла молодиця і відром брала воду. Хлопець міг би попросити напитися у неї, але це було б дуже просто і звичайно, через це він ліг на землю і, устромивши губи, почав смоктати холодну, як лід воду.

– Ач, – сказала молодиця, підіймаючи на плече коромисло, – ковтає, як цуценя!

Вода з криниці, особливо в таку спеку, здавалася Дорошеві солодкою, як ніколи. Напившись, він піднявся нагору і підійшов до башти, де висів віщовий дзвін. Од грубої та високої стіни города й башти падали густі тіні, а з глибокого рівчака, що оточував стіну, пахло вогкістю, лободою й ще чимсь не дуже приємним, бо туди, у рівчак, частенько завітали в тяжку хвилину і перехожі люди і, особливо, вартові козаки, що стояли по баштах і біля воріт.

Промайнувши ворота, де в холодочку спав вартовий козак, До-рош кривенькими вулицями пішов до школи. Хати, криті очеретом, виглядали з-поза тинів і мружилися на Дороша кругленьким зеленкуватим склом своїх невеличких вікон. Вітрець тихенько гойдав пляшки коло шинків. У глибокому поросі вулиці купалися кури. Червоний півень, з розбитим у частих бійках гребінцем, злетів на тин, войовниче затріпав крильми і роззявив дзьоба, щоб оголосити й повідати світові ще одну перемогу, але Дорош, націлившись, запустив у нього грудкою землі. Грудка влучила в шию співцеві, і він, крякнувши і збившись з тону, ганебно злетів у бур’ян. Наздогін хлопцеві полетіло кілька не дуже ласкавих слів від господині півня, що в цю хвилину виносила попіл і виглянула на вулицю, але її побажання тільки трохи відсвіжили гарячу голову хлопця, що летів вже вулицею, знімаючи п’ятами сіру куряву.

Коло школи, що містилася в хаті, недалеко церкви, товаришів уже не було; всі вони сиділи в школі і з її вікон вилітало голосне гудіння школярів.

Коли Дорош зайшов у школу, він побачив давно знайому картину: за двома довгими столами сиділо чоловіка п’ятнадцять школярів. Перед ними лежали книжки й чорні дощечки, що на них учні писали крейдою. Кожний з них бубонів своє: той читав Псалтир, той Часо-слівця, а найменші гризли склади.

Пан директор, бакаляр і мандрівний дяк, в одній особі Панаса Йосиповича Цурки, в той час стояв спиною до дверей і водив указкою перед носом Митра Стріхи, приятеля Дорошевого, що нав’язав йому на річці «сухарів».

Бакаляр був високий, дужий чоловік у довгому вицвілому підряснику; на спину йому, як у доброї дівчини, звисала товста коса.

Цей дяк, на думку панотця Успенської церкви, був чудернацькою і непокірливою людиною: усе він перевертав на своє. Так, у акатисті св. Пименові він співав: «Святий Пимене, отче, моли Бога о нас!», а треба зовсім навпаки: «Отче Пимене, моли Бога о нас!»

– Ну, що ото ти співаєш дяче, – скаже йому піп, – хіба ж там сказано: «Пимене отче?»

– А як, по-вашому, панотче: «одчепи мене?» А люди скажуть? Зачепився, скажуть, дяк, та й молиться: «одчепи мене!» Од чого одчепи? Ні, треба співати: «Пимене отче!»

Коли він співав на кліросі, він сам собі задавав тону: та-та-та! І все таки ніколи не попадав у лад попові. Іноді дехто зі старих козаків, що чули навіть, як співають учні колеґіюму у Києві, ставали поруч нього на кліросі і намагалися підтягувати дякові, але це була марна й зухвала спроба: дяк співав на всі голоси зразу. Це була лю-дина-хор!

– Отложим попече… – починав дяк дишкантом, – попече-ниє… – підхоплював він альтом, – попечениє! – закінчував він уже басом.

– Що, – пошепки звертався він до необережного прихильника кліросного співу, – не підладиш? Хе, хе! Це ж – партесне!

Особливо зворушливо було чути, коли він, всім відомий п’яниця, з «апостолом» виходив на середину церкви