Читати книгу - "Судді уночі, Антоніо Буеро Вальєхо"

КРІСТІНА: Пробач. Іноді я дуже незграбна. (Хуан Луїс заходить через двері, що ліворуч).

ХУАН ЛУЇС (експансивно): [Добридень!] Я вам не заважатиму?

ХУЛІЯ: Ні. Посидиш з нами? (Підводиться і йде, щоб сісти в одне з крісел м’якого меблевого гарнітура).

КРІСТІНА (встає): З тобою, бо я мушу йти.

ХУЛІЯ: Не йди ще! (Плескає по дивану, аби вона сіла).

ХУАН ЛУЇС (підходить): [Звісно! Куди ти поспішаєш? Скажи,] як наша хвора?

КРІСТІНА (підходячи до дивана): Дає собі раду. (Сідає).

ХУАН ЛУЇС: І тільки? (Сідає біля неї). Терпіння.

ХУЛІЯ: Ти пообідав у конгресі?

ХУАН ЛУЇС: Так. Але нині субота, і вечір — для тебе. Підемо до кав’ярні, а потім у кіно. (Звертаючись до Крістіни). [Подивитись той фільм, який ти нам порадила]. (Стукає себе по грудях). У мене вже є квитки.

КРІСТІНА (Усміхається): Це називається оперативність.

ХУАН ЛУЇС: І любов. [І те, і те].

ХУЛІЯ: Мені здається, ти блідий.

ХУАН ЛУЇС: [То був дуже клопітний ранок. І] я погано спав цієї ночі. Мені снився страшний кошмар... який я геть-чисто забув.

КРІСТІНА: Що ви, отці батьківщини, думаєте про неминучий теракт?

[ХУАН ЛУЇС: Теракт?

КРІСТІНА: Усі про це говорять.

ХУАН ЛУЇС: Це лише домисли...] Не думаю, що треба боятись. Контроль є невсипущим.

КРІСТІНА: Не такий вже він невсипущий. Ти сам ходиш без охорони.

ХУАН ЛУЇС: Я вже не є міністром, Крістіно! Простих послів...

КРІСТІНА: Депутатів[2]?

ХУАН ЛУЇС (ледь роздосадуваний): Перепрошую. Аби захистити простих депутатів, поліції би не вистачило. (Пильно дивиться на неї). Послухай: ти ж не натякаєш, що це може бути замах на мене...

КРІСТІНА: Звісно, що ні. Але ти був міністром в уряді знаменитого мерця.

ХУЛІЯ: Та облиште вже це! (Бере ще одну цигарку і закурює).

ХУАН ЛУЇС: Вибач, Хуліє. Ми тебе непокоїмо, а воно того не варте. (Вона встає і проходжується. Він замовкає і з сумнівом на неї дивиться). Нічого не станеться. [Заходи безпеки надзвичайні і] демократія зміцнюється. (Зі сміхом каже Крістіні). І в цьому ми з тобою можемо бути разом!

КРІСТІНА: Авжеж. Навіть ходять чутки, що ти думаєш вступити до соціалістичної партії. (Хулія спиняється і дивиться на них).

ХУАН ЛУЇС: Яка нісенітниця!

КРІСТІНА: Твій останній виступ у парламенті був майже ідеологічною заявою.

ХУАН ЛУЇС: Від імені найпрогресивнішого крила моєї партії. Соціалісти? Можна й так нас називати. По суті, я завжди ним був. Католиком, лібералом і соціалістом. Усе моє життя[3]!

КРІСТІНА: І тоді, коли був міністром?

ХУАН ЛУЇС (за якусь мить): Коли ми остаточно лишимо позаду підозри минулого? Тоді я був лібералом, саме мені треба дякувати за важливі лібералізації, які знаменитий мрець, як ти кажеш, знехотя схвалив. (Дивиться холодно). І я досі настільки ліберальний, що... не противився тому, аби ти піклувалася про мою дружину замість нашого лікаря.

КРІСТІНА: Відчуваю, що як лікарка я тобі не до вподоби. Але до мене звернулася Хулія.

ХУАН ЛУЇС: І я [наполягаю на цьому] це поважаю.

ХУЛІЯ (сухо): Змінімо тему розмови.

ХУАН ЛУЇС: І місце! (Знову усміхається і встає). Підемо до кав’ярні? (Звертається до Крістіни). Знаєш, це наша давня студентська кав’ярня. Хулії забагнулося знову до неї вчащати [і я ходжу з нею, коли можу. Їй вона подобається,] бо зараз там дуже спокійно. [Вона занепадає,] і туди майже ніхто не ходить. Думаю, навіть поліція... [Тодішня радість, той шарварок, для неї вже минули.

КРІСТІНА: Все минає.

ХУАН ЛУЇС: Еге ж]. (Звертаючись до Хулії). Підемо, щойно ти скажеш. (До обидвох). Бо гадаю, консультацію завершено...

КРІСТІНА: Звісно. (Підводиться). [Я йду геть].

ХУЛІЯ: [Ні. Залишся, бо] консультація ще не закінчилась. (Звертаючись до Хуана Луїса). Я приєднаюсь до тебе згодом.

ХУАН ЛУЇС (нахмурившись): Як забажаєш. Прощавай, Крістіно. Подбай про неї. (Подає їй руку. Потім підходить до дружини і робить легенький натяк на те, що хоче її поцілувати. Вона також легенько відхиляє голову).

ХУЛІЯ: До побачення. (Хуан Луїс спускається сходинками вітальні і сідає на диван у кав’ярні. Там він занурюється в читання газети, яка лежала на столі, і час від часу попиває з чашки. З’являється м’яке світло, яке залишає його видимим).

КРІСТІНА: Ти не схотіла, аби він тебе поцілував.

ХУЛІЯ (підходить і сідає біля телефона): Що це дасть?

[КРІСТІНА (підходить): Шкода, що ти така, бо він тебе любить. Тебе не зворушує його почуття?

ХУЛІЯ: У перші роки, може, й зворушувало. Зараз — ні. Вже ні, Тіно! Вже неможливо зворушитись.]

КРІСТІНА (знову сідає біля неї): Отже ти вернулася в нашу кав’ярню?

ХУЛІЯ. (відводить погляд): Так.

КРІСТІНА: Давненько я туди не заглядала. Пам’ятаєш нашу компанію з медичного факультету?

ХУЛІЯ: Авжеж. (Пауза).

КРІСТІНА (поволі): А Ферміна?

ХУЛІЯ (робить зусилля, щоб говорити легким тоном): І його також, ясна річ.

КРІСТІНА: Після його арешту ні ти, ні я вже його не бачили.

ХУЛІЯ: Усі ви наче пропали...

КРІСТІНА (усміхається): Тоді на це були причини.

ХУЛІЯ: Потім ми з Хуаном Луїсом заручилися... Інше життя, інше середовище... (Дивиться на неї). Тобі цікаво, чи бачилася я з Ферміном? Гадаю, одного дня він вийшов на волю, але мене не шукав. Як і я його, певна річ... Мене дивує, що його ім’я не прозвучало тепер в політиці. Може, він її покинув. Ти щось про нього знаєш?

КРІСТІНА (яка слухала її слова зі здивуванням): Отже ти нічого не знаєш... Хай тебе не дивує, що його імені не чути. Фермін помер... (Думає). Вісімнадцять років тому.

ХУЛІЯ (пополотнівши): Що... ти кажеш?

КРІСТІНА: Це вже давня історія. Сподіваюся, вона тебе не сильно вразить. Через три чи чотири роки у в’язниці стався заколот, який було придушено дуже жорстоко. Ферміна забили кийками... і це їм зійшло з рук. (Тиша. Хулія, якій перехопило дихання, схиляє голову. Крістіна бере її за руку). Не картай себе за це. Так буває. (Підводиться). Зараз ти мусиш займатися лише порятунком свого шлюбу... (Кладе їй руку на голову). Або почати нове життя, не думаючи вже ні про Хуана Луїса... ні про Ферміна. Ти ще молода. (Забирає руку, зітхає і дивиться на свій годинник). Телефонуй до мене, коли захочеш. (Виходить у ліві двері і зачиняє їх. Хулія ховає лице в долонях і глухо ридає. Через кілька секунд піднімає голову і машинально поправляє волосся. У кутку кав’ярні спалахує світло. Хулія бере з якогось крісла свою торбинку, спускається сходинками вітальні і дивиться на свого чоловіка. Той підводить очі від газети і встає. Вона підходить до нього. Вони сідають).

ХУАН ЛУЇС: