Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Військова машина запрацювала не зразу: аж через півроку по тому, як у лютому 1904-го спалахнула війна, мені довелося новопризначеним підполковником 52-го Ніжинського гусарського полку вирушити на войовище. Затримка була зумовлена передовсім тим, що на війну брали невелику кількість кіннотних одиниць.

Початок війни став для російського народу цілковитою несподіванкою, проте вона була логічним наслідком перебігу подій, який варто відновити у пам’яті, бо це допоможе ліпше зрозуміти теперішнє суперництво великих держав і проілюструє, як росіяни з японцями, упосліджуючи Китай, по черзі намагалися втягнути найбагатший терен Далекого Сходу у власну сферу впливу.

Наприкінці ХІХ століття Росія, чиєю зовнішньою політикою в той час керував князь Лобанов-Ростовський, відігравала стабілізаційну роль у Європі й на Далекому Сході. З огляду на загрозливу японську експансію, що сягнула вже Південної Маньчжурії, 1895 року Росія спільно з Францією та Німеччиною висунула вимогу відновити суверенні права Китаю на Маньчжурію і домоглася цього. Японському війську довелося залишити країну і відійти назад до Кореї. Винагородою за це стала концесія, яка дозволяла Росії збудувати і ввести в експлуатацію так звану Китайсько-Східну залізницю, яка через Північну Маньчжурію сполучала Сибір із Владивостоком. Однак із приходом графа Муравйова, наступника Лобанова-Ростовського, у російській зовнішній політиці відбувся крутий поворот. 1898 року Китай змусили віддати Росії в оренду на 25 років кінцевий пункт Південно-Маньчжурської залізниці, морську базу Порт-Артур, і погодитись на те, що її сполучили петлею з нещодавно збудованою залізницею. Реакцією стало боксерське повстання 1900 року, спрямоване проти всіх інтервентів. Придушення його дало Росії змогу окупувати цілу Маньчжурію. Щоправда, уряд зобов’язався поступово її звільнити, однак через його бездіяльність японці мали всі підстави підозрювати, що Росія планує удар по Кореї. Розбіжності загострювалися з кожним роком. Росія не надавала особливої ваги не лише японським нотам, а й тому, що Англія, побоюючись російської інтервенції до Індії, вступила 1902 року з Японією в союз. У Росії досі гадали, що легкі дипломатичні успіхи останніх років будуть сталими.

Наприкінці грудня 1903 року, коли цар із родиною перебував у мисливському замку в польському селі Спала, надійшла передана послом Японії нота, в якій було повторено давнішу пропозицію розділити сфери впливу на Далекому Сході: Маньчжурія — Росії, Корея — Японії. Японія вимагала відповіді на ноту до 7 січня включно. Міністр закордонних справ граф Ламздорф вирішив негайно рушати до Спали, щоб ознайомити імператора з нотою, однак поїздку було відкладено через звістку про черговий напад гемофілії в цесаревича. У таких випадках, як уже з’ясувалося раніше, потрапити на аудієнцію до царя важко, майже неможливо. Минали тижні, в Токіо наростало нетерпіння. Аж у лютому міністр закордонних справ дістав змогу про все це доповісти. Зміст російської ноти-відповіді, напевно, був таким, що Японія, отримавши її, вже б не мала причини, а тим більше морального права братися до зброї, — однак миролюбній відповіді передувало надзвичайно зарозуміле поводження з японськими демаршами.

Перш ніж відповідь устигла дійти до адресата, японський посол, якому, щоправда, був, напевно, відомий її зміст, поїхав до Німеччини. Японія вирішила почати воєнні дії і вночі проти 9 лютого 1904 року без попереднього оголошення війни заблокувала російську ескадру на рейді під Порт-Артуром. Тепер японці мали змогу транспортувати морем військо й матеріальні засоби, не боячись, що росіяни цьому перешкоджатимуть: російські залоги в Маньчжурії були занадто слабкими, щоб загрожувати міцному японському плацдарму в Кореї.

Невдовзі нова катастрофа остаточно вивела з гри російський тихоокеанський флот. Флагманський корабель адмірала Макарова «Петропавловськ» підірвався на міні й забрав із собою в безодню цього найвидатнішого адмірала російського флоту, а також близько тисячі моряків. Одним із тих трьох, хто вижив, був двоюрідний брат царя, великий князь Кирил. Дивовижний порятунок багато хто вважав волею вищих сил, які, мовляв, обрали його для виконання великих завдань у російській державі.

Нещастя дуже засмутило всі суспільні класи, але загальна атмосфера була доволі нещирою, і високопатріотичного піднесення якось не відчувалося. Певні верстви населення в Петербурзі, щоправда, таки віншували царя, але загалом народ свого ставлення не виявляв — можливо, через далекість войовища і недооцінку ресурсів супротивника. Загальна обізнаність із інтересами Росії на Далекому Сході була невеликою. Безтурботну атмосферу добре ілюструє те, що коли військо й окремі солдати вирушали на фронт, люди, проводжаючи їх, рідко пускали сльозу. Ця нова «колоніальна війна», безперечно, швидко скінчиться — так гадали, — і «япошок» буде здолано.

Варте уваги те, що й російський генеральний штаб, як з’ясувалося згодом, недооцінив міць японської армії й патріотичне єство японського народу. Військовий аташе Росії в Токіо за кілька років до початку війни зазначив у своєму звіті, що «минуть, напевно, сотні років, доки в японській армії виникнуть моральні засади, на яких базується організація європейських армій, чи доки вона зрівняється бодай із найслабшою європейською армією». Подібні міркування з’являлися і в пізніших звітах.

Але в уряді незабаром зрозуміли, що війна набуває загрозливого повороту й на далекому войовищі немає армії, якої потребує зовнішня політика. Військо й матеріальні засоби до Маньчжурії, розташованої за 8000 кілометрів від центру, доводилося перекидати слабенькою одноколійкою. До того ж залізницю перетинало озеро Байкал, долати яке в літню пору треба було кораблями. Нелегка справа, адже ширина його в тому місці становила 50 кілометрів, а перевантажування забирало чимало часу. Взимку потяги могли їздити по кризі. Утім на пізнішій стадії війни навколо Байкалу провели залізничну петлю.

Коли нарешті на початку вересня 1904 року я, заїхавши спочатку до Владивостока, прибув до свого нового полку, саме відгриміла битва під Ляояном. Російському військові знову довелося відступити на укріплені позиції на південь від Мукдена. 52-й Ніжинський гусарський полк, де я став молодшим штабним офіцером, перебував на правому фланзі армії.

Вона від самого початку війни мусила чекати — на підмогу, на боєприпаси й на матеріальні засоби. Бездіяльність згубно впливала на моральний дух. Японці мали повну свободу дій, натомість росіяни не спромоглися набути її за весь час кампанії й зазнавали самих лиш невдач, які почалися форсуванням річки Ялу, а скінчилися поразкою під Мукденом. Найбільшим винуватцем, безперечно, був пасивний, нерішучий головнокомандувач, генерал Куропаткін, однак воєнні дії дуже ускладнювало й двовладдя. Межі повноважень було недостатньо чітко розділено між намісником на Далекому Сході, адміралом Алексєєвим, і верховним головнокомандувачем. Ці добродії втручалися в справи один одного і звинувачували один одного перед імператором. Між іншими командувачами теж виникали незгоди й інтриги.

Ледь не кожна ініціатива втілювалася недостатніми, імпровізованими засобами й була приречена на невдачу. Наскрізною рисою російських воєнних дій стало свавільне