Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

збирання маленьких різнорідних підрозділів докупи. Командування — очевидно, щоб заспокоїти себе — формувало перед операцією нові бойові одиниці, безперестанку дроблячи старі. Це, власне, був звичайний самообман, адже такі імпровізовані формації втрачали цілісність і згуртованість і ставали причиною слабкості. Чимало командирів, які мали славу вправних і мужніх солдатів, за таких умов неминуче зазнавали невдач. Моральний дух армії підупадав, у всіх військових частинах почастішали випадки пияцтва, лінощів, байдужості, різних зловживань, що лише посилювало знеохоту.

Я був сповнений енергії та добрих намірів і по приїзді хотів зробити щось корисне. Попри загальну апатію в полку, мені вдалося заохотити молодших офіцерів до щоденних кінних розвідок на місцевості, і це на якийсь час відвертало їх від лінощів та алкоголю. Іноді я мав нагоду самостійно вирушити верхи на передову. Одна з цих дозорчих поїздок скінчилася тим, що на важливому опорному пункті допитливого спостерігача запідозрили в шпигунстві через новий однострій, затримали й відвели до штабу дивізії.

Моїй частині довго довелося бити байдики, і я в грудні й січні скористався нагодами поїхати в цікаві рейди з обходом ворожого лівого флангу та глибокою розвідкою. Перший, десятиденний рейд став моїм бойовим хрещенням. Ми мали завдання вивідати систему ешелоновано укріплених опорних пунктів, які утворювали флангове прикриття японців. Ці пункти були китайськими селами, часто великими, оточеними високим цегляним муром, який не давав змоги побачити, що там за ним. Спостереження на відкритій місцевості майже завжди потребувало неабиякої відчайдушності, і в такій справі не обходилося без втрат. В одному з цих розвідувальних рейдів у ротмістра князя Єльдарова, що їхав поруч зі мною, влучила смертельна куля.

З 25 грудня до 8 січня я, командувач двох окремих ескадронів, брав участь у кавалерійській операції генерала Міщенка разом зі ще 75 ескадронами. Ми мали пробитися на узбережжя, захопити японський імпортний порт Їнкоу разом із кораблями і, підірвавши один міст, перетяти залізничну колію, яка сполучала Порт-Артур із Мукденом. Учасники операції не знали, що Порт-Артур уже в руках супротивника, а облогова армія генерала Ноґі прямує на північ у бік позицій Куропаткіна.

Важливий наступальний рейд ішов мляво. Міщенко притримав головні сили для бою з локальними опорними пунктами супротивника, замість того щоб виокремити менші сили на їх нейтралізацію і скерувати основну частину потужної кіннотної маси на Їнкоу. Так було змарновано багато дорогоцінного часу, і коли нарешті місто постало перед нашими очима, ворог уже наготувався до оборони. Розпочавши бій, ми побачили, як повз нас проїхав військовий ешелон із Порт-Артура, і почули, як японці, розмахуючи на нас руками з відкритих вагонів, вигукували «банзай!».

Показова історія, як генерал Міщенко планував підірвати Маньчжурську залізницю десь на півночі від Порт-Артура. Я зголосився виконати завдання, проте мені сказали, що його доручать котромусь із молодших офіцерів. Командування знало, що генерал Ноґі пішов маршем на північ, тож новому задуму слід було приділити більше уваги, ніж здобуттю Їнкоу, і скерувати на це чималі сили — але поспіхом склепало шість слабких ескадронів, поназбирувавши їх зі всіх полків, і відрядило цю зімпровізовану формацію підривати міст на найважливішій ділянці залізниці! Сталося те, що мало статися: задум провалився.

10–18 січня наш полк узяв участь у відомому наступі на Сандепу під орудою мого співвітчизника генерала Оскара Ґріпенберґа, шанованого ще з часів туркестанських кампаній. Так я дістав змогу долучитися до єдиної в цій війні масштабної операції. Початок її вселяв надію на успіх. Ми мали вклинитися в лівий фланг супротивника і створити можливості для глибокого удару по японських лініях постачання. Попри багатонадійний початок, в операцію втрутився головнокомандувач, який почав висмикувати з лав один батальйон за іншим, раз по раз перекидав до себе підрозділи і цим повністю унеможливив наступ.

Я спостеріг, як спритно японці використовують місцевість і зливаються з нею в одностроях кольору хакі, — а російське військо тоді ще не мало ніякої польової форми! Виявилося, що в артилерійній тактиці супротивник має найбільшу перевагу. Японці використовували приховані артилерійні позиції, а росіяни досі стріляли з відкритих.

У середині лютого стало очевидно, що супротивник, діставши на підмогу армію генерала Ноґі, невдовзі достатньо зміцніє, аби розпочати наступ на російські позиції на півдні від Мукдена. Мене з двома окремими ескадронами тепер додали Сибірському армійському корпусу, який під орудою генерала Ґернґросса утворював край правого флангу російського фронту. Я мав провадити розвідку в західному напрямку, не заходячи в тривалі бої. Якось раз ми натрапили на японську кінноту. Після короткої стрілянини зрозуміли, що нам протистоять 2–3 ескадрони, озброєні кількома кулеметами. Переїздячи на ліве крило, я відчув, як мій кінь Талісман рвучко стенувся і на ньому виступило мило. У благородну тварину влучила куля, однак вона виконала свій обов’язок до кінця. Упав Талісман, аж коли я вже завершив завдання.

Далі я послав кілька донесень, які допомогли вищому командуванню дізнатися про обхідний маневр, що його саме здійснювали японці. Зустріта нами кіннота належала до війська генерала Ноґі. За кілька днів до того ворог 150-кілометровим фронтом розпочав наступ, який було відбито лише на лівому фланзі, де командував генерал Ліневич. Російський головнокомандувач відповів на це загальним відступом. Відповідний наказ надійшов на праве крило з великим запізненням, і тому відхід там відбувався дуже невправно. Загрожений фланг не знявся під покровом ночі, а розпочав доволі погано спланований відступ аж уранці. Японці переслідували його маленькими загонами з кількома гарматами. Вміло використовуючи горбкувату відкриту місцевість, вони завдали супротивнику великих втрат, і відступ подекуди переріс у панічну втечу.

Утім японці не змогли скористатися своїми успіхами, щоби здобути остаточну перемогу. Фронт стабілізувався лише за 170 кілометрів на півночі від Мукдена. Після цих подій генерала Куропаткіна було звільнено з посади й замінено на генерала Ліневича, якому швидко вдалося довести армію до боєздатного стану.

Я втратив у бою доброго коня, але виконав завдання і став полковником. Проте ця винагорода не могла компенсувати втрату Талісмана. То був дивовижний кінь, і ні до, ні після того я більше такого не мав. За жодним своїм конем я не сумував так, як за тим чистокровцем, що, попри темперамент і породистість, був найспокійнішим серед тих, якими я правив у бою.

Мукденська поразка поклала край наземним операціям. Пролікувавши запалення середнього вуха у фінському похідному шпиталі в Ґунчжуліні, я зі своїм полком іще взяв участь у деяких розвідувальних рейдах, а навесні 1905 року провів загін китайських хунхузів[2], що складався з двох сотень, далеко в глиб країни повз ворожий лівий фланг. Знайшовши спільну мову з хунхузами, японці