Читати книгу - "Десертик, Анна Харламова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Глава 3.
Айлі прокинулась ще на світанку. Усю ніч, вона не могла стулити очей. Вдалося поспати лише декілька годин.
Вставши з ліжка, вона підійшла до вікна. Забравши фіранку, вона відчинила хвіртку. Свіжий весняний ранок пройшовся холодком по кімнаті. Айлі обхопила себе руками, та всілась на підвіконня. Вона заплющила на мить очі, насолоджуючись прохолодою, яка скоро зміниться на теплий день. Дівчина дивилась на горизонт, вітаючи наближення нового дня. Сонечко вже майже встало.
З її вікна відкривається чудовий краєвид. В далечі панують гори з неймовірними лісами. Салатова трава, встелена різнокольоровими квітами, зустрічала перші промінчики теплого сонечка.
Айлі дивилась у далечінь, та позіхала. Безсонна ніч давала про себе знати. У Мітчела вона теж була така, але йому не давала спати гарна краля. Ці думки знову прокралися у голову дівчини. Яка різниця з ким цей нахаба, та як він проводить свої ночі?! Треба забути про цього самозакоханого красеня.
Думки Айлі перервав голос Джессі.
— Доброго ранку подружко. Вибач, що не постукала, але я вже давно чула твої кроки. — Турботливо усміхнулась Джессі. — У мене руки зайняті, тому я зайшла без дозволу. — Вона вказала кивком голови на тацю, яку тримала у руках.
— Подружко, це твій дім. Ти забула?
— Але це твоя кімната. Ти забула?!
— Добре-добре, я зрозуміла натяк. Давай краще допоможу. — Поспішила Айлі на допомогу.
— Ні не треба. Краще сідай на ліжко.
Айлі слухняно всілась на матрац.
— Пахне смачно. — Дівчина втягнула носом і усміхнулась.
— Це кава, омлет та булочки з маслом. — Задоволено сказала Джессі. — Давай поїмо. — З цими словами вона поставила тацю з їжею на ліжко. І одразу всілась сама навпроти подруги.
Айлі одразу ж узялась за каву.
— О, так! — зробивши ковток кави, задоволено усміхнулась дівчина.
— Ти хоч трохи спала?
— Трохи. — Знизила плечима Айлі.
— Подружко, усе буде гаразд. — Вкусивши булочку, мовила Джессі. — Коли підемо до кондитерської?
— Тобі не обов’язково завжди мені допомагати.
— А що мені вдома сидіти?!
— Тоді поїмо, потім я прийму швидко душ, підфарбуюсь та можемо одразу йти.
— Згода! — сьорбнувши каву, подруга запитала: — А як що до гарнітура?
— Сьогодні можемо і замовити.
— У тебе вистачить на це ще грошей?
— На це так. І ще вистачить закупити техніку. — Айлі зітхнула. — Знали б мої батьки, що я зробила.
— Що думати, ти все вже зробила.
— Теж вірно.
Айлі узяла тарілку з омлетом, та поринула у гастрономічне задоволення.
Доки Айлі робила ранішні справи та думала, як вона розповість батькам правду – Мітчел тим часом міцно спав до тих пір, доки не почув гуркіт.
— Що таке?! — буркнув він, та відкрив заспані очі.
— Доброго ранку онуку. — І знову бахнувши об ліжко своєю палицею, невдоволено додала: — Ти знаєш котра година? Вже за дванадцяту. А ти й досі у ліжку. Напевне перекидався тут з якоюсь кралею?!
— Як ти відчинила двері? Чому вриваєшся у мою кімнату? І взагалі коли ти приїхала? — засипав він запитаннями свою бабусю.
— Ну по-перше – це мій дім і ключі у мене є. По-друге - куди хочу туди і заходжу у власному домі. І по-третє – приїхала щойно, оскільки будемо вирішувати справи один на один, а не через твоїх друзів адвокатів.
— Що тут вирішувати?! Дай мені продати цей дім.
— Нізащо! — вона грюкнула палицею по підлозі.
— Чому ти так вперлась? Ти ж тут не живеш? — Мітчел закипів.
— Я віддам будинок тобі.
— Правда? — він здивувався, і одразу ж запитав: — У чому підступ?
— Ти будеш жити тут.
— Єєє ні!
— Тоді є ще один варіант. — Хитро усміхнулась старенька пані.
— Я уважно слухаю. — Мітчел незадоволено стиснув губи, зробивши їх тугою лінією.
— Одягнись та спускайся донизу. Я все розповім у вітальні.
Вона повернулась, та вийшла із спальні.
Мітчел встав з ліжка, як тільки літня пані зачинила по собі двері. Хлопець потягнувся, позіхнув та пішов до ванної кімнати в чому мати народила.
Стоячи під гарячими струмками душу, він думав, як переконати бабусю, щоб та нарешті відала йому право власності на будинок.
Завернувши рушник довкола стегон, він увімкнув воду в умивальнику, щоб почистити зуби. Дивлячись на себе у дзеркало, він самовдоволено усміхнувся – наче кажучи самому собі, що все буде, як захоче він.
— Ну нарешті! Ти, що перепливав океан?! — невдоволено запитала бабуся, побачивши у вітальні онука.
— Саме так. — Саркастично відповів він. — Ну, що до справи?
— Мітчеле, ти узагалі пам’ятаєш, що таке сім’я? Що таке сімейні цінності?
— Бабуню, давай не будемо. — Нахиливши голову, він стояв, як маленькій хлопчик який нашкодив. — Яка у тебе пропозиція? Я уважно слухаю.
— Я знаю, що за цією маскою пихатості, гордині, байдужості та самолюбства ховається мій онук. Справжній. З добрим серцем, ніжний та люблячий. — Вона встала та підійшла до нього. Провівши долонею по його вилиці, вона додала: — Мітчеле, усі роблять помилки. Не карай себе. Ти вже поніс урок. Досить.
Хлопчина важко ковтнув. Відчуваючи тепло бабусиної руки, він на мить прикрив очі. Сім’я. Як же давно він не відчував сімейного тепла. Він сам від цього відрікся. Але це правильно. Відкривши очі, він відійшов від бабусі, та сховав в глибині себе усі сентименти. Їм нема чого знову оживати.
— Давай ближче до теми. — Він сів на крісло.
— Давай. — Вона пройшла по кімнаті, та зупинилась біля вікна. — У мене є умова.
— Яка ж. — Поцікавився він, дивлячись на доглянуту, гарно та зі смаком одягнену жіночку.
— Я віддам тобі будинок, але за умови, що за місяць ти знайдеш собі жінку.
Мітчел вскочив з крісла, його брови злетіли до гори а щелепа відкрилась.
— Що?! Бабусю, ти розумієш, що кажеш? До чого тут це?
— Це моя умова. — Спокійно сказала вона, дивлячись у сині очі онука.
— Ні! І ще раз ні! Це божевілля якесь! — Мітчел заходив по кімнаті. Подиву не було меж. — А якщо я не знайду жінку, то що тоді?
— Я продам його, своїм друзям. — Вона продовжувала дивитись йому у вічі.
— Значить так?! Класно! Ти не віддаси мені будинок, якщо я не знайду наречену. Ти ж так до нього приросла. Кожне твоє слово про те, що це твоє гніздечко. Коли я хочу його продати, ти впираєшся. А ж раптом ти згодна його продати своїм друзям. Як це розуміти? — він знервовано запитував.
— Як хочеш так і розумій. Я сказала те що хотіла. У тебе місяць. І відлік починається від сьогодні.
— Ну знайду я наречену. Ну віддаси ти мені будинок. Я ж його потім продам. А з дружиною потім розійдусь. Ти про це не подумала?
— Любий мій, я все продумала. З будинком можеш робити, що хочеш. А от з дружиною за контрактом, маєш прожити хоча б років п’ять. — Вона хитро усміхнулась, і кутики її очей вкрились глибокими зморшками.
— Ні. Я не згоден.
— Тоді я продам будинок.
— Ти знущаєшся. Я ж твій онук!
— Колись ти зрозумієш, чому я так роблю.
— Навряд. — Буркнув він. — І що мені потім жити з нелюбою?
— А ти знайди ту, що полюбиш.
— Я не хочу одружуватись. Я не хочу мати ні дружини, ні сім’ю. — Він знервовано стис кулаки. — Цього не буде. Крапка.
Бабуся підійшла до нього у притул. Подивилась своїми синіми, мудрими очима у його і сказала:
— Я їду. Зараз же. Але через місяць приїду. І якщо з тобою не буде жити у цьому будинку наречена, будинок одразу продається. — Вона похлопала онука по плечу, та пішла до виходу. — Бувай Мітчеле. Хай щастить. — Вона засміялась та додала: — Я хочу бачити милу та сімейну дівчину. Не приводь усіх тих, з ким ти проводиш свої самотні ночі. Вибирай серцем.
— Нікого я шукати не буду. — Розізлився він.
— Будеш. Я тебе знаю. — Відчинивши двері, вона знову попрощалась. — Бувай синку.
— Бувай. — Мітчел розтанув, як тільки побачив бабусині очі, сповнені любові та надії. — Бережи себе.
Вона усміхнулась.
— Мій Мітчел. — Сказавши це, вона зачинила двері з іншого боку.
Мітчел підійшов до вікна. Бабусю зустрів її водій, вийшовши з авто. Допомігши їй сісти, він обійшов машину, сів за кермо і їхня машина зникла за поворотом.
Хлопець впав у крісло. Думки не давали спокою. Бабуся геть втратила розум, чи що?! Як вона могла подумати, що зможе його так шантажувати. Єєє ні. Але у ту ж мить він суперечив сам собі. Він вже гадав де знайти дівчину, яка зіграє роль його нареченої. Одружуватись ніколи, але обдурити бабусю він зможе. З позитивними думками він почав розмірковувати, що йому робити.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Десертик, Анна Харламова», після закриття браузера.