Читати книгу - "Московська воша, Симон Петлюра"

московські збольшевичені робітники, що живуть в Харкові, Запоріжжі тощо, себто близько від московсько-українських кордонів. Знову стали росіяни, що живуть по наших осередках, свою гадючу роботу провадити проти нового українського уряду. Перед погрозою нової небезпеки, треба було збирати всі сили, щоб одбити ворога, бо і ворог тепер був більш дужий: він мав і війська більше, і озброєне воно було краще, як раніш та й одягнене було ліпше.

— Для успішної війни треба, щоб найвища влада в краю мала все чим можна воювати. А чи мала наша влада його — отого військового знаряддя — стільки, скільки треба?

— На жаль, не мала. Багато, раніш ще, вивезли амуніції з України німці, чимало віддав Скоропадський російським добровольцям та дончакам, а багато порозкрадали робітники та селяни, користуючись повстанською хуртовиною. Тим часом, як большевики сунули на Україну з півночі, з Московщини, — і на інших кордонах України зайшли великі зміни. Сусідні народи приглядались спільно до того, що творилось у нас, і вирішили використати добру для них нагоду, щоб пригарбати до себе наші землі.

— З нами на заході межують поляки та румуни. У них не було революції. Через те вони в потрібну хвилину виявили себе сильнішими від нас. Вони мали зброї дуже багато, бо їм помагали французи тощо; вони мали гроші, одежу, харчі, ліки, — одним словом — все, що треба було для того, аби бути силою і успішно користуватись своїм військом. І військо у них було слухняне, дисципліноване. Тоді як у нас фронтовики тікали додому, забираючи з собою і зброю, тоді як наші люди казали: «Моя хата зкраю, я нічого не знаю», тримали «нейтралітет», а то й просто, як люди, зраджували свою рідну справу, — то в цей час румуни і поляки побільшували свою військову силу. А все їхнє населення — і робітники, і селяни, і інші — допомагали, чим могли, своїм урядам. Отож і вийшло через це так, що румуни та поляки, скористувавшись тою хуртовиною, що настала на Україні, посунули своє військо на суміжні землі і захопили від нас: румуни Бесарабщину, а поляки — Холмщину та частину Волині й Полісся.

— В цей час, французи зробили висадку в Одесі і почали допомагати росіянам-монархістам організувати тут добровольчеські частини. Цим Україна опинилася відрізаною від світу і на півдні, і на заході, як на морі так і на суші: не можна було купити нізвідки ні зброї, ні ліків, ні одежі, ні всього іншого для війська і війни потрібного. Та й саме військо наше опинилось в мішку ніби, з усіх боків оточене ворогами. Може б і пощастило йому своє діло зробити, коли б всі, як один чоловік, стали до нього. Але, на превеликий жаль, ні сили, ні бажання, ні розуміння цього в той час в народу нашого не хватало.

— Багато з тих, що брали участь в повстанні проти гетьмана, як тільки воно скінчилось, надумали за найкраще для себе піти додому, а при тій оказії і рушницю з собою забрати. Такі люди думали, що тепер нема вже про що турбуватись: справа, мовляв, скінчилась. Інші ж, особливо з селян, ті, гадали, що може вони, большевики, і не такі лихі люди, як про них українська влада та газети пишуть. А ще інші, то ті знову і про «нейтралітет» почали говорити, стару пісню співати…

— Тим часом і большевицькі пройдисвіти не спали, а каламутили нарід. Позакладали вони свої тайні комітети, «ячейки», куди то грішми, то обіцянками нагород і грошевих посад та гарних заробітків, як прийдуть большевики затягли наших людців. Одні ловилися на цей гачок з дуру, з легковірности, а інші — з жадоби на гроші.

— Нема чого й казати, що бувші каторжани, арештанти та всякі пройдисвіти, що з легкої праці призвичаїлись жити, наперед потирали руками, гадаючи, «як то вони зароблятимуть та в люди виб’ються», коли большевики запанують.

— Отож, коли почалася 1919 p. боротьба з большевиками, то знову нарід наш не був однодушний і не мав одностайности супроти своїх ворогів. Знову московська воша та брехливе слово московських шептунів та їхніх наймитів — наших недолюдків-запроданців — посіяли роздор серед людей і збаламутили їх. Звиклим обичаєм своїм, московські брехуни розпустили наклепи на українське військо, і на український уряд, намовляючи людей не слухати, не допомагати йому, бо — мовляв — вони — контрреволюціонери і вороги селян та робітників. Неначе туман на долині розпустилась ця брехня по всій Україні, забиваючи баки легковірним та збиваючи їх з пантелику.

— Отже воно й вийшло, кінець-кінцем, так, що і нова влада большевиків застала наших людей неприготованими до боротьби ні за свою державу, ні за свою долю.

— Тільки й большевикам тепер стало тяжче боротись з нашим військом. Перш за все його було більше, ніж тоді, коли боролась з ними Центральна Рада. А подруге — воно було краще, бо до війська йшли завзяті вояки, хоробрі, сміливі. Це були запеклі вороги большевиків, — свідомі діти свого народу. Вони знали, до чого доведе большевицьке панування і хтіли власною кров’ю та жертвами не допустити рідного народу до московської неволі. Українське військо тепер запекло билось з большевиками, не раз перемагало їх, встеляючи ворожим трупом рідну землю і кожен ступень її боронило до останку.

На правому березі Дніпра, в губерніях Київській, Подільській та Волинській, ця боротьба нашого війська тяглася цілий 1919 рік. Часто без набоїв, без ліків, як слід не одягнені, як треба не нагодовані, наші славні вояки кидались на ворога, роблячи з ворожих тіл «котлети» та власною кров’ю поливаючи рідні поля та батьківські ниви. Звідки і сила та бралася в них, Господь один знає. Одне тільки сказати можна, що боротьба нашого війська марно не пропала. Нарід дивувався тій запеклості та самопосвяті, з якою вони переносили і злидні, і голод, і холод. А під упливом боротьби прокидалась совість у нього, будилась свідомість і почуття обов’язку та потреба допомогти своєму рідному військові. Тільки все це виявив наш нарід пізненько, проморгавши слушний час. Большевики мали багато зброї, бо в них були військові заводи, а Україна їх не мала. Большевики могли побільшувати своє військо числом, а українці — не могли, бо їм нічим було озброювати нових вояків, змобілізованих та тих, що з власної охоти йшли до рідного