Читати книгу - "Московська воша, Симон Петлюра"

— Не диво, що при таких обставинах військо не мало сили встояти проти ворога, що в кілька десятків разів переважав його і своїм числом, і зброєю. Так само й уряд український, як не старався, що не робив, куди не вдавався, не міг дістати зброї для свого війська, ні одежі, ні ліків. Кордони України були замкнені, а над ними стояли то поляки, то румуни, то російські добровольці (в Криму біля Одеси). Пробував був уряд український підписати мир та союз з поляками, щоб не мати зайвого ворога на своєму кордоні і отримати од них або через них зброю для нашого війська. На жаль, свого слова поляки не додержали, союз зламали, бо пішли на угоду з большевиками, а зброї нам не дали. Без зброї та без амуніції українське військо не могло довго встояти на фронті, бо большевики підбавили проти нього нові сили, що билися раніш з поляками. Під натиском в скільки разів більшого большевицького війська, наша армія відступила за рідний кордон. Вояки наші, — діти й брати наші, — поневіряються тепер на чужині, в злиднях, сумуючи за рідною землею та дожидаючи того дня, коли вони знову повернуть до нас…

— Ми їх теж ждемо-виглядаємо, а тим часом покутуємо.

Дядько Семен замовк. Мовчав і Лаврін. Тяжко було на душі в обох. Лаврін дивився в землю, неначе бачив оту кров, що її рясно пролили рідні вояки-козаки. Його небіж теж був у війську українському і ніхто не знав, чи він живий, чи загинув. Лаврін пригадав небіжа, небіж неначе живий стояв йому перед очима: молодий, з сумними очима, кремезний та статурний. Він неначе б докоряв йому за щось і до чогось заохочував. Думав Лаврін і про те, що тільки-що почув від свого кума. І те, що він почув від нього, теж його збентежило до глибини душі, і він непорушно сидів, неначе вдавлений у землю. Думи роєм ходили в голові, а чуття, неначе живе срібло, переливалось в голові. Але селянська натура не любить виявляти його на вні. Селянин мовчить хоч здавалося б — повинен говорити й кричати про те, що у нього в душі коїться. Ото ж і Лаврін мовчить…

А у Семена — то не знати, що на душі було, коли він замовк і тихо мовчав… Так минуло кілька хвилин. Семен підвівся з землі.

— Треба подивитись, чи коні пасуться? — промовив він до кума і пішов собі геть від того місця, де тільки-що сидів. Довго його не було, певне хотів бути на самоті, а може й свою душу розбурхану власними словами та спогадами про недавнє минуле, бажав заспокоїти. Аж з пів години ходив дядько Семен на коні дивитись. Коли повернувся назад, то застав кума так, як і залишив: той все сидів і в землю дивився. Це не здивувало Семена: значить так треба!

Семен знову сів на старе місце і, не чекаючи, поки Лаврін попрохає його далі говорити, розпочав своє оповідання про страшне лихо, що настало на нашій землі.

6. ПОКУТА

— Отаке, куме, скоїлось з нами. Покутуємо ми: — може за наші гріхи, а може й за гріхи та помилки і дідів, і прадідів наших. Покутуємо і за свою темноту, і за свою незрячість, і за те «моя хата зкраю, нічого не знаю». Покутуємо за те, що далі свого села нічого не хочемо знати та думаємо, що за тином нашим і світ кінчається. А може й за помилки проводирів наших, що не зуміли як слід в руки нас взяти та не примусили нас за власну долю боротись. Тільки покута ця і страшна, і тяжка.

— Насунули на наш край чужі люди з Московщини, прийшли з своїм червоним «військом», звели все по-новому і показали нам, що то значить ота «російськая соціялістіческая федератівная республіка» з її «рабоче-крестьянскою властю». Ось уже п’ять років як ця влада править нами, а що ми бачимо? Що ми всі, не тільки наше село, а ціла Україна зазнала за цей час?

— Хто не молиться Богові, не благає Пречистої, щоб вони оглянулись нарешті на наші муки? Хіба одна жінка стала вдовою, бо їй вбито чоловіка? Хіба один батько остався без сина, бо його замучено большевицькими катами? Скільки сирот поневіряється без батьківського догляду? А скільки могилок на нашій землі повиростало за цей час над невинними жертвами комуністичного насильства та сваволі?

— Наша Україна була багата, а через большевиків стала бідною. Хтіла волі — опинилася в неволі. Не вспіла одні московські кайдани з себе скинути, як на неї нові наділи, ще тяжчі, ще дошкульніші. Хтіла свої закони встановити, як примусили її жити під чужими, негодящими для неї. Ні ми, ні наші найкращі люди правлять нами, а якісь приблуди, зайдиголови, що не відомо звідки й взялися. Хіба тепер селянин хазяїн своєї землі? Або знає, що його, а що не його? Хіба те, що зорав, посіяв та вимолотив йому належне? Чи може прибавилось йому коней, товару? Хто тепер господар в своїй хаті? А може робітникові живеться краще? Чи ліпше він заробляє? А що сталося з нашими школами, больницями? А що роблять з нашими дітьми? Чому їх навчають? Хіба ж не псують їх? Хіба не нівечать їх душі ще змалечку? А які то суди тепер настали? До кого за правдою йти добиватися та у кого справедливости шукати? Куди не глянь, на що не подивись — скрізь пустка, руїна, скрізь насильство, горе, сльози й беззаконня…

— Таке завела на Україні «рабоче-крестьянская власть» з чужої нам Московщини та ще й вмовляє, що ми повинні дякувати їй, що ми повинні самі радіти, а її прославляти за той «рай», який вони насадили на нашій землі, хоч він гірший пекла для нас.

— Ми бідуємо, а большевики кажуть нам: так і повинно бути, нам зате добре; ви на нас працюйте, а ми будемо їхати на ваших шиях! Покутуємо ми, куме… Страшно тяжко покутуємо…

— Ми не знаємо відпочинку, — а вони гуляють та язиками без перестанку молотять