Читати книгу - "Людина-коробка, Кобо Абе"

Та мені це зараз було байдуже. Я розумів, що вона лікує мене з великодушністю покровительки, й це мене дратувало. Я ладен був задушити її власними руками, поки цього не зробив хтось інший! Я майже марив, розриваючи її в уяві на шматки зубами, очі мої наливалися кров'ю, й усе єство охоплювала хіть.

Тепер моє марення частково здійснилось: я бачив її саме такою, як бажав — голою. Я — й водночас не я. Бо на неї в цю мить дивився інший: той, що наслідував мене. Людина-псевдокоробка. Від заздрощів мене брала млість. Коли горло твоє пересохне від спраги, безглуздо крутити фільм, у якому ти стоїш біля криниці. А мені тепер показували саме такий фільм. Колись мені приснилося, ніби я витаю під стелею й дивлюся на власний труп, корчачись у розпачі. Щось схоже я відчував і тепер: я соромився й водночас глузував сам із себе. Тим часом рука моя з дзеркальцем затерпла, й кімната попливла кудись убік. Я переклав дзеркальце в другу руку й поставив його на віконну раму. Хоч це знову був міраж, та коли мучить спрага, побіжиш і за міражем.

Їх розділяло чотири кроки, й вона невимушено розмовляла з ним. Між ними не відчувалось ніякої ворожості. Напевне, вона вже розповіла йому про те, що сталося годину тому. Якщо вони діяли спільно, то я в їхніх очах був посміховиськом. Півдня стояти під мостом, дивитися, як вирує вода й чекати, що тобі, мов тому слухняному собаці, кинуть шмат ковбаси! Запакований у коробку, чесний дурень… Бовдур з коробкою замість голови…

Однак у виразі її очей я не бачив анінайменшого підступу. Як і раніше, мене мучило відчуття приниження, але ненависті в мене не було до неї й крихти. Я стояв і дивився на неї. На свій глек, викрадений злодієм, що перебрався в мою одежу. Приваблива нагота ще чарівніша, ніж я міг собі уявити. Авжеж, уяві не зрівнятися з дійсністю. Поки я дивлюсь, вона існує. Тому я палаю жадобою дивитися ще й ще. Як відверну погляд — зникне й нагота. Тому її треба було б сфотографувати, перенести на полотно. Між наготою й плоттю є різниця. Нагота — це мистецький твір, виліплений очима з плоті. Хай плоть належить їй, а від мистецького твору я так легко не відступлюся.

Нагота, спираючись на ліву ногу, наче плила по воді, підкоряючись волі факіра. Права нога була зігнута в коліні й ледь вивернена. Чим так вабила мене ця нога? Тим, що нагадувала про лоно? Якщо зважити на сучасне вбрання, то лоно, мабуть, слід відносити не до тулуба, а до ніг. У такому разі знайшлося б чимало звабливіших жінок. Люди мого десятка розуміються на ногах, бо з віконця коробки бачать переважно нижню половину людського тіла. Жіночість ноги — в плавності ліній. Кістки, сухожилля, суглоби колін — усе в ній розчиняється, не залишаючи на тілі жодних слідів. Жіночі ноги — не знаряддя для ходи, а скорше прикриття для лона (й це не жарт, адже коштовну амфору треба закривати). А закон такий, що покришку доводиться знімати руками. Тому привабливість жіночих ніг (нехай замовкнуть лицеміри!) не стільки зорова, як відчутна на дотик.

Зовсім інша річ — ноги чоловіка. Вони привчені носити на собі вагу, а тому вузлуваті й викривлені. Незамінне знаряддя для ходьби. Я дивився на неї в дзеркальце й не бачив у її ногах жодного зусилля, немовби тіло трималося само собою. Невимушена граціозність. Її ноги були схожі на ноги юнака, в якого ще не зламався голос. Предмет жадоби втомленого мандрівника й легкість пташиного крила… Для них не існувало земного тяжіння. Це справді ідеал — чи я тільки їх ідеалізую?..

Вона легко прикусила нижню губу, але губа випорснула. Коли я глянув на ці повні сміху уста, лезо смутку різонуло мене в саме серце. Медсестра кокетливо дивилась на псевдокоробку біля вікна. Вони перекинулися словом, дівчина рвучко підвелася, мов сталевий прутик, і навшпиньки попрямувала до цього шахрая. Мені хотілося крикнути: "Не смій!" Горло мені зсудомило, з чола покотився піт. Вона щось узяла з коробки. То була надпита склянка якоїсь рідини. Мені відразу не сподобалося, що вона пригубляє чужі склянки. Я мав би розбити вікно й покласти край такому неподобству, та я цього не зробив, хоч і скаженів з люті, й тут винна вона сама. (Ось вам зразок типового для людини-коробки виверту.) Вона невправно випила половину цього питва, мабуть, то було пиво, віддала склянку й, похитуючи стегнами, повернулася назад. Псевдокоробка з оболонки не вилізла, і я полегшено зітхнув. Напруження швидко спадало, немовби з мене зсунувся клейкий тягар. Жінка за вікном квапливо щось розповідала, тоді раптом змовкла й звела очі догори, а за мить почала мовчки розтирати долонями стегна. Тепер говорила псевдокоробка, а вона стояла й тільки кліпала очима.

Зненацька жінка відвернулась. Потім упала навколішки й торкнулася підлоги ліктями, зігнувшись у дугу. Світло з-під абажура настільної лампи сочилося просто на неї. Тулуб, стегна й передпліччя утворювали своєрідний трикутник, поставлений вершиною вниз. А в трикутнику, мов у надійному прикритті, видніли груди. Я весь затерп, тільки очі ще дивились. Псевдокоробка нахилилася вперед…

Земля під ногами в мене загойдалася, наче її хтось розхитував, я втратив рівновагу й опустився навколішки. Ледве стримався, щоб не наробити галасу. Гойдалася не земля — між ноги мені пнувся знуджений пес. Без крику пса не проженеш, а він не переставав — усе тицявся в мене своїм схожим на мокре мило писком. Йому хотілося залізти до мене в коробку. Нерви мої не витримали, я з відчаю проколов консервну бляшанку, яку зберігав на чорний день, дав псові лизнути й жбурнув якомога далі: цієї забавки йому вистачить до світанку.

Я швидко звівся на ноги. Дзеркальце було в росі. Я витер його полою й прилаштував коло рами. В кімнаті все змінилось. На щастя, не сталося того, чого я найбільше побоювався. Псевдокоробка, цілісінька з усіх боків, знову сиділа край ліжка. Але ж цей лобур міг заволодіти дівчиною й з коробкою на голові, якщо б вона йому допомогла. Потрібен був лише час. Невже я так загаявся з тим псом? Медсестра вже встигла накинути халат: застебнений на всі гудзики, він тепер прикривав навіть коліна. Вона стояла в кутку кімнати й курила цигарку. Тепер це була зовсім інша дівчина — її мов хтось підмінив: байдужі, стомлені очі, в руці цигарка, скурена на одну третину. Навіть не вірилось. А може, то дзеркальце підвело?

Десь у кущах, стукаючи бляшанкою, важко сопів пес. Я молився, щоб лікар її не зайняв, і мої молитви не пропали марно. Але чого це так мене бентежило? Мабуть, тому, що мене надто часто пошивали в дурні.

Медсестра загасила цигарку, похитала головою й щось відповіла тому в коробці, тоді вільним мізинцем покопирсалась у вусі. Коли лампа світила їй просто в обличчя, її широко розставлені очі здавались зизими. Коли ж показувала зубки й недовірливо усміхалася, то нагадувала вередливу дитину. А як похитувала головою й стуляла вуста, тоді випнута нижня губа надавала їй хтивості. Й ще одне: рухаючись, вона ледь відхилялася назад, наче хотіла вдарити ногою невидиму повітряну кулю. Медсестра перетнула кімнату й пішла до дверей. Псевдокоробка зсунулась з ліжка, щоб піти їй услід, але медсестра відчинила двері й вийшла. Псевдокоробка хотіла була наздогнати її, та роздумала й раптом стала схожа на нещасну комаху зі скарлюченими лапками. На ній не було чобіт, лише брезентова запона, схожа на мою. Двері зачинилися, й псевдокоробка стала, а далі почовгала назад до ліжка. Я побачив її анфас. Віконце таке саме, як і моє, така сама й вінілова завіска.

Майстерно скопіював, нічого не скажеш. Як для новачка, то навіть дуже точно. Та що він надумав? Тепер хоч як би я намагався повернути їм п'ятдесят тисяч, він на це не пристане. З тієї хвилини, як я взяв гроші з їхніх рук, право на справжню коробку перейшло до нього, я ж лишився ні з чим. Мов іграшковий робот, по кімнаті тепер блукала моя тінь. Не дуже приємно бачити, як твій власний образ без твоєї волі тиняється із кутка в куток. Але він виявився несусвітенним дурнем. Чому мерщій не роздягнувсь? А може, він просто п'яний?.. Коли й далі так піде, то він з коробки не вибереться… Ну й нехай. Зрештою я можу його замінити. Один з можливих у майбутньому ходів. Принаймні так мені здається. А той торг, що вона придумала… Якщо замислитися над цим глибше, то вона його придумала, щоб запакувати в коробку цього дивака, а самій стати вільною. Що, коли при цій нагоді я теж звільнюся?

Я вирішив поки що звідси забратись. Необдуманих кроків я зроду не люблю робити. Якщо наважуся, то розпрощатись із коробкою можна буде коли завгодно. А якщо це тільки тимчасова слабість? Перед тим, як піти, я вирішив хоч краєчком ока зазирнути в її кімнату. Коли я, пробравшись крізь зарості корейської хризантеми, перетнув гравієву доріжку й нарешті дістався до її вікна, мені знову почало маритись жіноче тіло. До шибок було високо, тож, крім світляної щілини в шторах, я нічого не зміг побачити. І це мене відразу заспокоїло. Я вмостився під луткою й принишк, охоплений невиразним смутком. З ринви скапували важкі краплі роси, розбиваючись об коробку. А в кімнаті наче нікого й не було.

Звісно, вибратися з коробки — справа нескладна. То навіщо ж тоді поспішати? Коли вже вилізати на білий світ, то треба, щоб від цього була користь і для інших.

Прикрі стосунки двох "я": того, хто пише, й того, про кого пишуть

Гола жінка навколішках… Трикутник, поставлений на вершину. Цей образ, здавалось, укарбувався мені в дно очного яблука й не залишав мене ні на мить. До горла підступала нудота, тіло корчилось, наче від електричного струму. Бракувало повітря. Мабуть, тому, що я не спав. Наближався ранок. Безлюдною пустелею повз рак-самітник. На бамбуковій жердині лопотів трикутний зелений прапорець. Навіть якби дорога назад круто спускалася вниз, то нею однаково не покотишся. Та я на це й не розраховував.

На тому боці затоки виднівся порт Т., а тут була піщана пустеля. Коли і як я знову потрапив на цей громадський пляж?.. Тиждень тому я саме в цьому місці збирався йти до лікарні з раною. Щоб непомітно вилізти в білий світ, людині-коробці треба привести себе до ладу: помитися, поголитись і випрати білизну. На залізничній станції чи на пристані с вода, але там повно народу.