Читати книгу - "Поклик мушляного рога"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це сталося однієї зимової неділі. По обіді сім’я затишно вмостилась у вітальні за келихом вина. Надворі лише починало сутеніти, і Маріїн син втішено повискував у Юлії на колінах, яка робила йому коника. Уважна, як завжди, нянька поцікавилася, як просувається робота пана Розенберґа. Він з готовністю відповів, що саме працює над своєю другою книжкою — продовженням наукового дослідження про розвиток мовних навичок у дітей. Попри те, що Юлія не розуміла жодного слова з його розповіді, вона зацікавлено слухала і час від часу кивала головою. Марія сиділа навпроти них, потягуючи своє червоне вино, і мовчки спостерігала за цією трійцею, а надворі падав сніг. Їй хотілося кинути щось ущипливе, неприємне, проте вона мовчала і дивилась у вікно, в шибках якого відображалося трійко з вітальні. Сама вона сиділа віддалік, тож не потрапляла на картину. Помітивши це, Марія кивнула вікну і людям, дивно викривленим шибкою. Потім рвучко встала і, не прощаючись, втекла від чоловіка, дитини і няньки на горище. Там вона знову, вперше за два роки, пропрацювала до ранку.
За мовчазної згоди сімейства Юлія перебрала на себе сина, роботу і владу у домі, поки Марія сиділа на горищі і спускалася лише, щоб їсти і спати. Вже через три квартали вона успішно презентувала свою колекцію. Щойно Марії вдалося накопичити достатньо грошей, вона орендувала собі студію на п’ятнадцятому поверсі багатоповерхової «скляної» будівлі у місті, найняла секретарку, двох кравчинь та асистента.
Протягом багатьох років горище залишалося порожнім, кути заснували павуки, скляний стіл припав пилом. Тепер Марія отримувала запрошення на вечірки від сусідів, які не знали навіть імені пана Розенберґа, і складалося так, що подружжя дедалі частіше з’являлось у товаристві поодинці. Іноді вони випадково зустрічалися посеред ночі перед власним будинком, коли Марія саме виходила із таксі, а пан Розенберґ ішов пішки алеєю. Одного разу вона проїхала повз нього і розглядала із заднього вікна машини, як повільно і натужно він пересував ноги, весь оповитий димом її таксі. Він її впізнав, помахав рукою і голосно крикнув її ім’я кудись у темряву. Коли машина спинилася, Марія вискочила з салону і швидко зайшла у будинок, ніби нічого не чула.
У вправних Юліїних руках хлопчик процвітав, і що старшим він ставав, то більше шанував свою матір, яка у своїх розмаяних шатах з’являлася в домі, наче гостя. Він почав відчувати огиду до теплих, завжди вологих няньчиних рук. Коли Марія приходила додому, він кидався до неї, притискався всім тілом до неї, загорнутої у вишукані тканини, немов коштовність. Він обіймав її за ноги, а коли піднімав очі, то бачив материну руку, що височіла над ним, наче далека біла хмарка. З котячим муркотом він терся головою об її долоні і насолоджувався, коли вона гладила його по голові. У цей час батько з Юлією стояли у вітальні і сміялися з цього шаленого вибуху почуттів зазвичай тихого, заглибленого у себе хлопчика.
Лише одного разу Юлія злякалася за дитину. Вона побачила, як він, сидячи у ванні, намагався втопити свою гумову качечку. Він запихав її під воду, проте каченя щоразу вистромлювало голову в іншому, неочікуваному місці і зринало на поверхню. Спочатку Юлію це розсмішило. Проте Джорджеве обличчя дедалі більше похмурніло: «Чому вона не тоне?» — розпачливо закричав він і спробував іще раз утопити качку. Зрештою, він з диким криком заходився бити навколо себе руками, тож Юлії довелося витягнути свого вихованця з ванни. Його маленьке тільце дрижало в її руках від розчарування і злості; він іще довго плакав, а нянька запихала йому в рот солодощі, щоб заспокоїти.
Коли Джордж пішов у школу і більше не потребував няньки, пан Розенберґ запропонував Юлії залишитися при ньому економкою та куховаркою. Марія цілком і повністю віддавалася кар’єрі, тож пан Розенберґ хотів, щоб у будинку жив іще хтось, хто оживляв би безлюдні кімнати і заповнював їх звуками. Приймаючи рішення одружитися з Марією, він сподівався, що колись буде оточений цілою купою дітей, які голосно гралися б і шуміли. Проте Марія дедалі частіше кудись їздила і телефонувала з готелів, щоб, як вона висловлювалася, дізнатися про самопочуття свого сина. Колись, переїжджаючи у цей будинок, Марія повісила у спальні білі гардини аж до підлоги, і тепер, лягаючи спати, пан Розенберґ відчиняв вікно, щоб вітер розвівав їх, наче прапори. Пан Розенберґ казав собі, що коли налетить буря, то від завіс залишаться самі стьожки. Глупої ночі він вставав і друкував щось на своїй старій шумній друкарській машинці, розганяючи тишу.
П’ятнадцятирічний син його уникав; щоразу, намагаючись зазирнути йому в очі, пан Розенберґ почувався, наче ковзає по кризі.
Одного разу, прийшовши додому, він почув, як Джордж ходить на другому поверсі. Проте кроки одразу ж зачаїлися і спустилися сходами лише після того, як батько зайшов до свого кабінету і зачинив двері.
Якщо Марія не вечеряла вдома, Джордж забирав тарілку і ховався у своїй кімнаті. Пан Розенберґ лишався за столом сам на сам з Юлією, яка терпляче розпитувала його про роботу і пацієнтів і час від часу кивала головою. Одного разу, лягаючи спати, пан Розенберґ отямився перед зачиненими дверима свого сина, куди його вочевидь погнало бажання поговорити. Проте на думку не спало жодної теми, на яку він міг би розмовляти з Джорджем. З-за дверей лунала швидка монотонна музика. Якусь мить пан Розенберґ розпачливо роздумував, що б то сказати чи запитати у сина, але зрештою відчуття, що для цього вже запізно чи ще зарано, не дало йому постукати у двері.
У літні місяці здавалося, що Золотий пагорб вимер. Більшість сусідів виїжджали у свої приморські будиночки. Марія працювала над
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поклик мушляного рога», після закриття браузера.