Читати книгу - "Місто моє розстріляне, Хая Мусман"

Жінка потім почала пиячити. Через декілька років я зустріла її на вулиці Колієвій, страшенно розмальовану, із осклянілим поглядом, і ледь впізнала її.

Вулиця Колієва мала у нашому місті дурну репутацію. Вечорами там прогулювались проститутки, які остаточно занепали. Казали, що жінка там коштує 15 грошів. Це були людські істоти, строкато і неподобно вдягнені, голодні та хворі, яких вигнали з притонів через непотрібність.

У довоєнній Польщі проститутка викликала швидше співчуття, ніж осуд. Не було роботи, злидні гнали цих жінок на панель. У нашому місті мешкала знаменита єврейська родина Дворец. Усі сестри були проститутками, а брат їх опікав. У 1940 році одна з сестер працювала в нашій школі буфетницею. Це була дуже добра жінка, яка любила дітей і порядно з ними поводилась.

Мешкаючи поряд з притонами, ми, діти, не могли не знати, чим займаються ці жінки. Батьки не намагались відгородити нас від цього боку життя. Про це просто не розмовляли і вважали непристойним підглядати за ними.

* * *

Неподалік від будинку дядька Шимшона мешкала подруга моєї мами, Голда Гуз. У неї були дві дочки: моя однолітка Бузя і маленька Поля. Голді належала половина будинку. Разом з нею мешкали дві її сестри, Ривка і Таня. Чоловік Голди давав приватні уроки івриту.

Їхній будинок стояв на пагорку, який спускався трьома невеликими терасами до тротуару. Піднімались до будинку дерев’яними сходами, які були увиті диким виноградом. Кожної весни Голда саджала на терасах своєї ділянки квіти, уся родина брала у цьому участь.

Сестри Голди були старими дівами, і Голда дуже хвилювалась з цього приводу. Коли їй нарешті вдалося видати Ривку заміж, вона віддала їй найбільшу кімнату в будинку. Кімнат було усього три.

Чоловік Ривки, Бірл, вважав себе журналістом. Мій батько казав, що він просто нероба. Бірл запам’ятався мені високим чоловіком із здоровенним носом. Носив він краватку-метелик і черевики з гамашами. Кожного дня після обіду він ішов до кафе «Раже». Чи писав він що-небудь і чи публікувався – я не знаю. Моя мама казала, що родину Ривки утримували Голда і наймолодша з сестер, Таня.

Таня була невисокою миловидною дівчиною. Вона закінчила гімназію і працювала секретаркою-машиністкою. Влітку вона жила в заскленій веранді, а взимку спала в спільній кімнаті. У неї було багато книжок, і ми з Бузею крадькома їх читали.

Таню ми обожнювали, вона була розумною та інтелігентною, дуже м’якою і тихою. У родині її називали «Тойбеле» – голубка.

Років за п’ять до війни вона вийшла заміж. Її чоловік, веселун і жартівник, виглядав повною її протилежністю. У них підростали двоє дочок. Це була дуже щаслива родина.

У листопаді 1941-го Таню з дітьми розстріляли, чоловік її загинув через декілька місяців.

Мої батьки також загинули в листопаді 1941-го. В останній вечір вони прийшли до Голди попрощатися. Я залишила місто через декілька днів від початку війни. Якийсь хлопець сказав їм, що бачив мене вбитою біля Острога. Чотири місяці вони оплакували загибель своєї єдиної дитини. Бузя розповіла мені після війни, що коли вони прийшли того вечора до Голди, обидва були сивими, як голуби. Батькові було 47 років, мамі – 51.

Було оголошено, що євреїв відправлять на якісь роботи, ніхто не припускав, що німці готують розстріл євреїв.

Бузя та її батьки врятувалися від першого розстрілу. Коли влітку 1942 року стало зрозуміло, що німці збираються ліквідувати гетто, Голда з родиною втекли до Здолбунова. Там вона за допомогою перекису водню перефарбувала Бузю в білявку, знайшла спеціаліста, який виправив у паспорті дочки прізвище Гуз на Гузовську і підробив усю іншу інформацію, посадила Бузю в потяг і відправила до Києва. Бузя врятувалася в місті Суми, решта родини загинула в Здолбунові.

* * *

У будинку дядька Шимшона ми прожили близько двох років.

Зліва від цього будинку стояв двоповерховий особняк, який належав доволі заможній родині Ткачів. Власницю цього будинку на нашій вулиці недолюблювали через сварливий, непоступливий характер. По сусідству з будинком Ткачів був маленький одноповерховий будиночок родини Гак. Гаки були літніми людьми. У них була єдина дочка, дуже вродлива дівчина Еся. Вона страждала від хвороби серця. Їхній будинок стояв на пагорку, і до нього вели доволі високі сходи. Есі було важко долати ці сходи, тому вона рідко виходила з дому. Влітку вона зазвичай сиділа у шезлонгу в садочку біля будинку. Коли до неї почав заходити немолодий чоловік, усі сусіди раділи, що вона, можливо, незабаром вийде заміж. Потім цей чоловік перестав у них бувати, і її мати розповіла, що хтось із сусідів нашептав йому про хворобу Есі. Уся вулиця грішила з цього приводу на мадам Ткач.

Дядько Шимшон, купуючи будинок, не знав, що попередній його власник судився з мадам Ткач через спільний для обох домоволодінь проїзд завширшки метри два.

Обидві ділянки, дядькова і родини Ткач, позаростали бур’янами, ніхто їх не обробляв. Між ними проходила мощена бруківкою доріжка, якою до обох будинків восени проїздили вози, навантажені дровами на зиму, більше ця дорога нікому не була потрібна. Мадам Ткач вирішила цю доріжку розділити і розгородити парканом.

Віддати сусідці ділянку завширшки метр, що було куди дешевше і менш клопітно, ніж судитися з нею, – такої думки дядько навіть не припускався, і він занурився в судовий процес з незвичайним азартом.

Одного разу взимку увесь склад суду приїхав до нас у двір, щоб оглянути спірну ділянку. Так багато шикарно одягнених панів, у дорогих, підбитих хутром пальтах з бобровими комірами, на нашій вулиці бачили не часто. Усі сусіди збіглися подивитись на небувале видовище.

Мадам Ткач вийшла зі свого будинку у каракулевій шубі. У якийсь момент в азарті суперечки вона раптом повернулась до дядька Шимшона спиною, задерла шубу, нахилилась і показала свій зад, що був убраний у білосніжні панталони. Увесь склад суду остовпів, потім вибухнув реготом. Пани поспішили поїхати.

Незважаючи на те, що дядько найняв найкращого адвоката, Льоню Когана, він процес програв. Аргументи мадам Ткач виявились більш переконливими.

Чи то через програний процес і дарма витрачені гроші, чи просто від