Читати книгу - "Місто моє розстріляне, Хая Мусман"

* * *

Мій батько недовго пропрацював на крупорушці у Слонімського, йому запропонували вступити в товариство. Воно складалось із чотирьох людей, батько був четвертим. Я їх усіх пам’ятаю: Беньомін, Герцль і Янкель. Беньомін і Герцль були зовсім неписемні. Вони усі вносили якісь невеликі суми і купували декілька мішків зерна, мололи його на сільських млинах і продавали власникам маленьких пекарень, яких у Рівному було багато.

Батько був дуже потрібен цьому товариству, оскільки він знав млинарів, у яких раніше працював механіком, і міг домовитися про молоття за більш прийнятну ціну, окрім того, він був найбільш писемним і провадив усю нехитру бухгалтерію товариства.

Ця «фірма» проіснувала аж до вересня 1939 року. При своїх маленьких оборотах вона збанкрутувати не могла. Якщо залишався мішок непроданого борошна, його ділили між собою. Прибуток був мінімальним: щоб конкурувати з власниками великих млинів, борошно доводилось продавати дешевше. Максимально, у вдалі місяці, батько заробляв до 80 злотих. Половина цієї суми витрачалась на оплату квартири. Коли я почала навчатись у гімназії, батько додавав щомісячно 5–7 злотих до тих грошей, які я заробляла приватними уроками, щоб платити за навчання. Решта витрачалась на життя. Магазини ломилися від товарів, але мої батьки не могли собі дозволити ніяких обновок. Купівля для мене пари черевиків у рік ставала подією, яка надовго виводила сімейний бюджет із рівноваги.

* * *

Світова криза, яка розпочалася в 1929 році, докотилася і до нашого містечка. Слово «криза» все більше повторювали у нас вдома. Усе важче було продати борошно, батько майже нічого не заробляв. У Герцля, його компаньйона, син захворів на туберкульоз, потрібно було посилене харчування, ліки, а грошей не було. Одного разу батько прийшов з міста страшенно схвильований: Герцль повісився.

Після смерті Герцля над нашою домівкою навис чорний, гнітючий страх. Батько став поговорювати про самогубство, йому здавалось, що усі наші біди пов’язані з його глухістю і що якщо він піде з життя, мама більш вдало вийде заміж і позбудеться злиднів. Батько панічно боявся злиднів. Він твердив, що наша родина знаходиться на краю загибелі.

Ми дуже боялися, що наш батько може наслідувати приклад Герцля. Декілька місяців мама буквально ні на хвилину не залишала його одного, слідувала за ним всюди. Через деякий час розмови про самогубство припинились. Батько переконався, що Герцль виявив легкодухість, оскільки його смерть привела родину, яка залишилася без годувальника, у дуже тяжке становище.

* * *

Після того, як дядько Шимшон відмовив нам щодо квартири, ми переїхали в невелику кімнату з маленькою кухонькою на розі вулиць Злотої і Легіонів, навпроти старого кладовища, на якому вже нікого не ховали. На його напівзруйнованих могилах збереглися старі, укриті мохом хрести. Вдень я не звертала уваги на кладовище, але вечорами воно зловісно чорніло на іншій стороні вулиці.

У сусідньому будинку мешкала моя подружка Уля Шойхет. Я іноді приходила до неї гратися. Коли темнішало і нікого не було вдома, на Улю нападав страх, вона запевняла, що бачить, як хрести на кладовищі рухаються. Мені теж здавалося, що хрести рухаються. Як страшно було потім йти повз кладовище додому! Я до цього часу пам’ятаю ці моторошні хвилини.

Бідна подружка моя, Уля Шойхет. Не знала вона тоді, що боятися треба не цих хрестів над зотлілими в могилах мерцями, а хижо вигнутих хрестів-свастик на прапорах в Берліні, які принесли смерть їй, її батькам, усім, хто жив тоді разом з нами, навколо нас.

* * *

Будинок, у якому ми оселилися, був населений мешканцями, як вулик – бджолами. З нашої кімнати двері вели до сусідньої квартири. Ми іноді їх відкривали і йшли в гості до сусідів прямо зі своєї кімнати.

У цій сусідній кімнаті певний час мешкали молодята. Вона – вродлива, повна жінка, – часто співала та сміялась. У неї була дивовижна манера сміятися, її сміх був схожий на дзвін кришталевих дзвіночків, і стільки було в ньому радості і щастя... Вони загинули разом з усіма.

Молодята прожили по сусідству з нами недовго. Після них оселилася родина. Жінка була вагітна і народила вдома. Увесь день вона безперервно кричала. Цей крик вселяв жах. У ньому було щось тваринне і безутішне. Я благала маму допомогти їй чимось. Мама сказала, що так народжують усі жінки. Це була таємниця життя, до якої я вперше долучилась.

Ця родина також загинула, як і усі.

Навпроти будинку, в якому ми жили, стояв двоповерховий дім різника Біленка. На першому поверсі він тримав крамницю. Біленко мав багато дітей. Його старший син навчався разом зі мною. Він писав вірші, був гордістю батька. У своїй родині він один був добре одягнений і мав окрему кімнату. Усі інші діти бігали по вулиці брудні, недоглянуті.

Мені розповідали, що бачили Біленка в гетто ранньою весною 1942 року. Він зійшовся з дівчиною, з якою дружив до війни. Уся його родина загинула в листопаді 1941 року.

Біленко сказав, що німці готують розстріл гетто, але він не дозволить зарізати себе, як вівцю.

Дівчину його заарештувало гестапо, невдовзі її розстріляли. Біленко загинув влітку 42-го року – чи то сам покінчив з собою, чи то був розстріляний під час ліквідації гетто.

* * *

У той час, коли ми жили по сусідству з Біленком, я часто обмінювалась з ним книжками. Обоє ми любили читати і читали все підряд, без розбору.

На початку тридцятих років і мої батьки захопилися читанням. На ідиш були перекладені багато шедеврів світової літератури: романи Толстого, Ромена Роллана, Гюго… Батьку з його слуховим апаратом, у якому раптом виникали шум і свист, було важко сприймати читання вголос зі сторони, тому, як правило, читав він. Я запам’ятала їх обох за столом при світлі гасової лампи. Батько читає, а мама сидить, підперши щоку рукою, і слухає.

Батько був хорошим шахістом, і знайомі приходили до нього пограти. З шахами пов’язаний один мій дуже ранній дитячий спогад. Вечір, на столі горить гасова лампа, батько зі своїм другом Бушелем грає в шахи. Мені фігури видаються чомусь чорними пляшечками, нестримно тягне їх взяти. Нарешті я