Читати книгу - "Місто моє розстріляне, Хая Мусман"

Це був єдиний випадок за все моє життя, коли батько вдарив мене. Він мене ніколи ні за що не сварив, доручивши моє виховання мамі. Вона теж мене жодного разу не вдарила, але коли бувала незадоволена мною, її сірі очі ставали холодними, і вона припиняла зі мною розмовляти. Мовчання мами було для мене набагато більш дієвим, ніж крик або рукоприкладство.

* * *

У Рівному мешкало багато наших родичів. Молодь зазвичай збиралася у нас вдома. Найближчою для мене була моя двоюрідна сестра Розочка. Вона працювала секретаркою-машиністкою. Її батько мешкав в Острозі. Розочка майже кожного вечора після роботи приходила до нас.

Моя мама хвилювалася через те, що Розочка не виходить заміж. Гарненька, невеликого зросту, із кирпатим носиком і величезними зеленими очима, Розочка мріяла про шлюб по любові, але в довоєнній Польщі женихи шукали головним чином наречених з приданим, а його не було, її батько був бідний, як церковна миша.

Мама вирішила проявити ініціативу. У нашому домі з’явилася сваха, жінка високого зросту і невизначеного віку, у великих стоптаних чоловічих черевиках і широчезній спідниці. Від неї нестерпно несло часником.

Ця сваха влаштувала Розочці побачення з женихом. Він прийшов до нас ввечері, маленький, лисуватий, з черевцем, що випирає, і невеликими швидкими очима. Оглянув кімнату, яка, мабуть, йому не дуже сподобалась, поважно всівся на стілець і став розповідати про себе, про свої справи, явно набиваючи собі ціну. При цьому він увесь час поглядав на мене, а на Розочку не звертав уваги. Мені було тоді 14 років. Розочка була старша за мене на десять років.

Він був смішний, пихатий, і я бачила в очах Розочки веселі іскорки. Коли він пішов, ми довго сміялися. На другий день прийшла сваха і сказала, що жених згідний взяти мене дружиною.

Він був такий карикатурний, що Розочка навіть не образилась, а епізод цей був в родині приводом для жартів. Сваха з нашого дому зникла.

Коли Розочці виповнилося 26 років, батько вмовив її вийти заміж за сина власника крамниці з Острога. Чоловік цей був набагато старший за неї, неосвічений, а батьки його, разом з якими вона мала жити, не викликали симпатії. Розочка довго не давала згоди, але потім здалася. Шлюб виявився невдалим. Вона часто приїздила до нас з Острога, жалілася моїй мамі, плакала. На довершення всього вона народила глухонімого хлопчика.

Коли німці зігнали євреїв Острога в гетто, Розочка повернулась додому, щоб взяти подушку для дитини. Її застрелили на вулиці. Про це сусіди-поляки потім розповіли моїй двоюрідній сестрі, яка встигла евакуюватись. Мій дядько і родина Рози були розстріляні під час ліквідації гетто.

* * *

У розпал кризи, у 31-му або 32-му році, коли нам не стало чим платити за квартиру, мама поїхала в село до дядька Шимшона позичити грошей і взяла мене з собою.

Дядько був крутий, скупий, копійку з рук не випускав. Мама звернулась до його дружини. Ми втрьох гуляли по селу, і мама вмовляла тітку позичити їй десять злотих. Розмова була важка, тітка вперто мовчала, а мама продовжувала говорити і упрошувати. Мені було боляче від того, що вона так принижувала себе. Я до цього часу не розумію, навіщо вона дозволила мені бути присутньою при цій розмові, можливо, вважала, що я ще маленька і нічого не зрозумію, але мені цей епізод запам’ятався на все життя.

* * *

Із будинку навпроти кладовища ми знову переїхали на вулицю Понятовського, у будинок старих Розенбоймів. Будинок цей стояв біля тротуару, і ця обставина зіграла в нашому житті певну роль. Наша квартира складалась із кімнати, кухні і невеликої тераси. При цьому кухня розміщувалась позаду кімнати, у яку заходили з тераси.

У 1937 році, а, можливо, трохи пізніше, «Товариство прикрашення міста» прийняло рішення, яке було підтримане магістратом, знести усі тераси, котрі нібито псували вигляд вулиць. Рішення це було прийняте очевидно від бажання дошкулити євреям, які складали близько 80 % жителів, і то – найбіднішим, бо ті, хто багатший, жили в цегляних будинках, а тераси зазвичай пристроювалися до дерев’яних будинків.

Робітники, які прийшли ламати терасу, вибачились перед мамою, допомогли винести речі. Вони були неприховано збентежені майбутньою операцією, розуміли її непотрібність і жорстокість, все повторювали слово «владза», «владза» – «влада», даючи зрозуміти, що вони з цією владою не згідні, але проти неї безсилі.

Незручна і холодна, наша квартира після зносу тераси стала ще гіршою, оскільки двері з кімнати вели прямо на вулицю. Винайняти іншу квартиру у нас не було можливості, і ми прожили там до літа 1939 року.

* * *

Мої батьки мріяли про те, щоб я вчилася в гімназії. Майже всі мої шкільні подруги перейшли після п’ятого класу «Бейт а сейфер» у перший клас гімназії. Платня за навчання в «Тарбуті» становила 48 злотих на місяць. Навіть значно менша сума при наших доходах було для нас надсильною.

Я була знайома з дочкою викладача гімназії Штіфа, і вона попросила свого батька поговорити з директором гімназії Райзом, щоб мене взяли без оплати за навчання.

Ніколи не забуду своєї першої зустрічі з Райзом. Це був високого зросту чоловік з блакитними очима і повним, дещо капризним ротом. Сивіючі скроні надавали його обличчю значущості і, як буває у нестарих чоловіків, прикрашали його. У нього була горда постава, а рот кривився глузливою і злегка буркотливою посмішкою.

Штіф разом зі мною увійшов в кабінет. Розмова була нетривалою. Говорив Штіф, Райз мовчав і кривив рота принижуючою співрозмовника посмішкою. Потім перевів погляд у вікно і, не дивлячись на нас, сказав: «Гімназія – це цукерочка, а хто не може цукерки їсти, той не повинен в гімназії навчатись».

Після невдалого візиту до Райза моїх батьків почали вмовляти, щоб вони відправили мене до ремісного училища «ОРТ», де готували кравців. Мама відмовчувалась. Вона бачила, як жила родина Гельманів: чудові кравчині, які не вилазили зі злиднів. Мама навіть думки не припускалась, що я наслідую їхню долю.

Я пішла навчатись у шостий клас «Бейт а сейфер», і мама заявила, що ні до кого по допомогу не звернеться і нічиїх порад не потребує. Розмови про «ОРТ» припинились.

Далекий родич моєї мами працював бухгалтером у «Тарбуті». Він звернувся з клопотанням про мене до опікунської ради, і місячну платню знизили до 15 злотих. Так я із затримкою на рік потрапила в гімназію.

Оплачувала навчання головним чином я сама,